41. Макс. Тут ти в безпеці...

Мені трохи сумно, що Аліна так холодно відреагувала на моє зізнання. Здається, її ця новина не надто обрадувала, хоч вона і сказала, що їй приємно. Взяла і втекла в душ… Хоча, може, я просто зізнався не дуже вчасно. В будь-якому разі я не з тих, хто буде тиснути. 

Коли вона виходить з душу, ми стикаємось в коридорі, я якраз йшов на кухню, хотілось пити. 

— Пробач, — я відсторонююсь і відводжу погляд, але все одно краєм ока дивлюсь на те, як пара крапель води повільно спускається її шиєю.

 — Це ти пробач, — каже вона, дивлячись мені в очі. 

— Піду на кухню, йшов за водою. Потім покупаюсь, — розвертаюсь і йду геть. 

Заходжу на кухню, наливаю собі води, швидко пʼю залпом усю склянку. Я не мав ображатись на неї, це неправильно. 

Але все одно відчуваю, що мені неприємно і нічого не можу з цим зробити. 

Ставлю склянку в посудомийку і виходжу з кухні, йду до спальні і бачу, що Аліна сидить на ліжку і щось пише в телефоні. Побачивши мене, вона відразу ховає його під подушку.  

Я нічого не кажу, просто лягаю на свою половину ліжка і відвертаюсь. Може, вона переписується з кимось? Хоча, вона ж весь час проводить зі мною і ми ніби як зустрічаємось. Навряд вона б з кимось переписувалась… У неї ніби й друзів особливо нема.

— Ти якийсь сумний, — каже Аліна тихо. — Щось трапилось? 

Сказати, що мені не сподобалось, що вона навіть нічого не сказала, коли почула моє зізнання? Ні, це якось тупо. 

— Та ні, — я повертаюсь до неї, усміхаюсь і зазираю в очі. — Певно, просто втомився.

— Бо я подумала, що може, ти пошкодував, що поселив мене в себе… Все-таки особистий простір і тому подібне…

— Ні, — я хитаю головою. — Нічого такого. Я готовий жити з тобою хоч весь час, хочу, щоб ти була в безпеці.

— Це добре, — вона підсувається ближче до мене і кладе голову мені на плече. — Я й справді зараз почуваю себе захищеною поряд із тобою…

— Ну, це головне, — я легенько приобіймаю її і усміхаюсь. 

— Тоді добраніч, — вона теж усміхається. 

— Добраніч, Аліно, — відповідаю я і заплющую очі…

***

Не знаю, скільки минуло часу, але коли я прокидаюсь, то ще темно. Я чую, як Аліна стогне уві сні, неначе їй сниться якесь  жахіття… 

Я одразу ж обіймаю її і пригортаю до себе, а потім шепочу:

— Аліно, це просто сон… 

Вона розплющує очі і злякано дивиться на мене, а потім, коли розуміє, де знаходиться, розслабляється й усміхається:

— Вибач, мені наснився страшний сон…

— Тобі не треба за таке вибачатись, — я чмокаю її в щоку. — Але я за тебе переживаю. Може, тобі варто поговорити з психологом чи щось таке… І розслідування… Навряд тобі варто й надалі розслідувати зі мною справу того маньяка, — я зітхаю. 

— Ні, мені навпаки, спокійніше, коли я щось роблю, — каже вона. — Не турбуйся, зі мною все добре. Жахіття бачать всі, це не значить, що потрібно негайно бігти до психолога…

— Ну, я просто запропонував, авжеж, тобі видніше, — я продовжую обіймати її. — Просто хочу, щоб тобі було добре.

— Мені добре, — усміхається вона. — Подобається вести різні розслідування, це дуже цікаво…

— Я радий, що тобі цікаво, — я теж усміхаюсь. — Ну добре, спробуй заснути, а то не виспишся. 

— Так, ти теж спи, — каже вона. — Сподіваюся, мені більше нічого не насниться, і я не розбуджу тебе. 

— Знаєш, а я навпаки радий, що сплю так, що все чую, — зізнаюсь я. — Це добре для безпеки. Ну і взагалі…

— Ти думаєш, він може дістатися сюди? — вона злякано озирається. 

— Ні, — я хитаю головою в знак заперечення. — Я тут камери встановив, тож буде дуже по-дурному, якщо він припреться сюди. Все пишеться на зовнішній сервер, і ще на резервний… Всі, хто заходять, будуть на записах. 

— Але він обережний, не думаю, що поткнеться сюди, — каже Аліна. 

— Так, — я знов киваю. — Тому тут ти в безпеці. 

***

Чергова глава для вас. Дяк за коменти та підтримку, не забудьте підписатись на мою сторінку, якщо вам подобається, як я пишу =) Ну і буду радий зірочці книзі