32. Аліна. Що нам розшифрувала програма і не тільки.

Коли я розплющую очі, то якусь мить ніби “зависаю” дивлячись на Макса, який лежить поруч. 

— Доброго ранку, — не знаходжу нічого розумнішого, щоб сказати.  — Як там наші записи? 

— Думаєш, я їх вночі передивлявся? — він усміхається, а потім швидко чмокає мене в губи. — Добрий ранок, Аліно…

— Приготувати сніданок? — я скидаю з себе ковдру, добре, що так і спала у футболці і шортах.  — Бо ж треба швидко завезти телефон. 

— Давай, — усміхається Макс. — Я в душ, спітнів. Потім поснідаємо і поїдемо. 

— Добре, — киваю я й спішу на кухню. В холодильнику не надто великий вибір продуктів, але знаходиться кілька яєць, шматок ковбаси і трохи сиру, тож роблю яєшню. Думаю, що треба ще заїхати в супермаркет на зворотньому шляху. 

Згадую, як Мак запропонував мені ночувати в нього і далі, і мені стає якось няіково. Відразу згадую той поцілунок… можливо, він розраховував на більше? Але я була така втомлена, що в мене очі прямо злипалися, тож ми обоє заснули, і так нічого й не сталося…

Знімаю зі сковорідки яєшню, що розповсюджує по всій квартирі апетитний аромат і гукаю Макса:

 — Сніданок готовий! Де це ти ходиш? 

Він зʼявляється майже одразу. Знову з вологим волоссям і напівоголений, прямо як вчора…

— Був в душі, як і казав, — усміхається він. 

— Ти чудово виглядаєш, — раптом виривається у мене. 

— Приємно чути, що я подобаюсь тобі, — Макс підходить ближче, обіймає мене за талію і зазирає в очі. — Після таких слів і працювати не хочеться… Хочеться замкнутись з тобою в квартирі і насолоджуватись життям.

— Ну, на це в нас буде час трохи згодом, а зараз маємо попрацювати, — кажу я, відчуваючи, як при цих його словах мій пульс прискорюється. Я б теж хотіла зараз замкнутися із ним в квартирі і забити на всі справи…

— Добре, треба попрацювати, ти маєш рацію, — він усміхається і чмокає мене в губи. — Але спочатку сніданок…

***

Після сніданку ми відвозимо телефон матері Каріни, а потім їдемо в офіс, адже не годиться залишати його порожнім, бо в будь-який час може завітати якийсь клієнт. 

Коли заходимо, бачимо, що наче ніяких відвідувачів немає. 

 — Давай поки подивимося, що там розшифрувала твоя програма, — нетерпляче кажу я. 

— Давай, — киває Макс і дістає мобільний.

Підключає його до робочого ноута і відкриває програму. 

Відразу відкривається купа видалених переписок, їх тут реально дуже багато. 

— Ого, схоже, вона вела активне життя в інтернеті, — дивується Макс. — Але більшість переписок видалено вручну, тобто, нею… І всі переписки з чоловіками. 

— Нічого собі, — я з зацікавленням зазираю в екран. — А можна подивитися, про що вони листувалися? 

— Так, — киває Макс. — Але тут дуже багато переписок. Думаю, нам варто зробити пошук за словами. Що там той маньяк писав в переписках? Що нам краще вбити в пошук?

Я згадую, що він писав мені. Якщо то, звісно, маніяк, а не просто якийсь хуліган. І розумію, що моє листування не підійде, бо там йшлося про мою сестру. І ще щось про якийсь дім… Потім несподівано згадую, що й Ліза казала, і в моїх повідомленнях він просив вислати фото. 

Але про себе я вирішую змовчати, бо ж я не говорила Максу, що було продовження…

 — Наче Лізі він писав: "Відправ своє фото”, — згадую я. — І Карінина мама щось таке пригадала…

— Давай спробуємо вбити цю фразу, — каже Макс і вбиває фразу в пошук.

Одразу знаходить це в декількох переписках…

— Ну, ми звузили коло, — Макс відкриває три переписки і показує мені. 

Один діалог відпадає  через те, що з його змісту ми дізнаємося, що це пише колишній однокласник дівчини. В другому взагалі розмова ведеться з якоюсь подружкою. І лише третє листування, яке ми читаємо останнім, насторожує мене.

 — Здається, це він, — кажу я, дивлячись на Макса. 

— Схоже на це, — погоджується Макс і зазирає в фейсбук, вбиваючи в пошук цього чоловіка. — І аккаунт вже видалений…

— А не можна по ай-пі подивитися? — запитую я. 

— Можна спробувати, але не факт, що він не використав VPN, точніше, я впевнений на девʼяносто девʼять відсотків, що використав, і тоді ай-пі приведе нас кудись в Америку чи Німеччину, — зітхає він.

— Отже, ми поки що далеко не просунулися в пошуках, але знаємо точно, що Лізі міг писати саме той чоловік, що й Каріні. Там практично ідентичний діалог! — схвильовано кажу я. 

— Так, — погоджується Макс. — Давай їй зателефонуємо, спитаємо, як вона?

Я киваю, беру телефон і набираю номер Лізи. 

Цього разу вона відповідає досить швидко. 

— Це Аліна, — кажу я. — З детективного агентства, хотіла дізнатися, чи не було цими днями якихось підозрілих дзвінків чи повідомлень? 

— Ні, — відповідає Ліза. — Ніби все нормально. А чому мені Макс не подзвонив?