22. Аліна. Я знаю, КУДИ ти зібралась =)

Я прощаюся з клієнткою, яка не втомлюється дякувати, притискаючи до грудей улюбленого Міхаеля, та виходжу з її будинку. Вже збираюся йти на зупинку, щоб їхати в офіс, аж тут чую сигнал про вхідне повідомлення в месенджер. 

Відразу виникає якесь недобре передчуття, навіть ще не відкривши телефон, розумію, від кого це повідомлення. 

"Я знаю, КУДИ ти зібралась =)"

“Не треба відповідати,” — кажу я сама собі, але рука ніби сама тягнеться до телефону і набирає відповідь:

“Звідки ви знаєте?”

"Ми повʼязані… Настільки сильно, що ти й гадки не маєш…" — відповідає він одразу. 

“А ви комусь ще пишете, крім мене?” — швидко набираю я. 

"Занадто допитлива… Чи ревнива? =)" — цього разу він відповідає не так швидко.

“Ви думаєте, що вас не можна вичислити за цими повідомленнями?”

"Авжеж, не можна, я ж не ідіот =)"

“А якщо я просто заблокую вас?”

"Ну спробуй… Можеш навіть номер змінити =)"

Я озираюся навколо, таке враження, що за мною хтось спостерігає. Але не бачу нічого підозрілого. Звичайний осінній день, граються діти, ходять мами з колясками. Мабуть, в мене просто нерви розгулялися…

“Ви казали, що щось знаєте про мою сестру”, — все ж пишу я. 

"Відправ своє фото", — відповідає він.

“Навіщо воно вам?”

"Хочу подивитись…"

“Ви так і не відповіли на моє запитання”, — я починаю злитися. Вже давно пора їхати на місце вбивства, а я тут листуюся з якимось “жартівником”. 

Саме в цей момент телефон дзвонить і я бачу, що це Макс.

— Алло, — видихаю з полегшенням. 

— Ти де? Нам треба бути на місці злочину за півгодини, — каже він. — Ми мали зустрітись біля офісу, а тебе все нема.

 — Я ще тут, на зупинці, щось немає маршрутки, — не хочеться брехати, але й казати зараз про це листування не наважуюся. 

— Викликай таксі, не хочу, щоб ми запізнились. Так маємо встигнути, — відповідає Макс.

 — Добре, зараз викличу, — кажу я. 

— Чекаю, — каже він і відбиває виклик.

Коли я знов заходжу в чат з тим чоловіком, бачу, що всі повідомлення знову зникли. Я зітхаю. Навіщо я влізла в цю історію, потрібно було одразу його заблокувати… Але зараз немає часу думати, бо ж Макс чекає. Тому я швидко викликаю таксі і їду до офісу…

***

 — Вибач, — кажу, коли сідаю в машину до Макса. — Якось ця клієнтка довго мене розпитувала, що і як, зовсім заморочила голову…

— Що за клієнтка? — цікавиться він, заводячи машину. — Власниця Міхаеля? Чи якась нова?

— Та ні, я ще не знайшла нової, — усміхаюся. — Власниця песика, звичайно. Питала, де він був і чи добре до нього ставились…

— Час — це гроші, Аліно, — каже Макс, коли ми вже їдемо по шосе. — Не треба бути занадто ввічливою. Ти виконала роботу і більше нічого їй не зобовʼязана. 

— Так, мабуть, мені багато чому ще потрібно навчитися, — киваю я.  — А з тією дівчиною все гаразд? Ти нікого не помітив підозрілого поблизу неї? 

— Ні, — він зітхає. — Може, вона просто налякалась через цього маньяка, про нього нещодавно був сюжет по телебаченню. Могла накрутити себе через зовнішню схожість з жертвами.

 — Та так, — кажу я. — Зрештою, до того типажу можна віднести багатьох жінок, навіть мене. 

— Але ти завжди зі мною. Я захищу тебе, Аліно, — серйозно каже Макс і паркується прямо біля жовтої стрічки, якою огорожено місце злочину. 

Біля стрічки стоять поліцейські машини. Я підходжу ближче до стрічки і спочатку не бачу нічого особливого, але потім… Око зачепляється за криміналістів, які роблять фотографії. Один з них фотографує землю, але звідси не видно, що там.

До нас підходять поліцейські, серед них і Маша.

— О, приїхали, — хмикає вона. — Прямо Чіп і Дейл поспішають на допомогу. 

— І тобі добрий вечір, — похмуро каже Макс.

— Пройдете на місце? — запитує вона. — Може, це якось допоможе. Ми, чесно кажучи, зайшли в глухий кут. 

 — Це знову той самий почерк? — запитую я, відчуваючи дивне хвилювання, таке ж саме, як трохи раніше, на зупинці, коли мені здалося, що за мною хтось спостерігає. Я навіть озираюся навсебіч, але всі люди тут зайняті своїми справами, на нас ніхто не звертає уваги. 

— Так, — киває Маша. — Все те ж саме, практично нема сумнівів, що це одна і та сама людина. Але він не встиг прибрати тіло… Мабуть, його хтось налякав ві він не встиг. Проходьте, — вона підіймає стрічку і запрошує нас на місце злочину.

Ми заходимо за стрічку, і якраз бачимо, як тіло вбитої дівчини кладуть у чорний мішок і несуть до машини. Це мене неприємно вражає, я відвертаюся, щоб не дивитися в той бік. І тут бачу на стіні будинку графіті у вигляді смайлика — точнісінько такого, який був у посланнях від невідомого. 

Я показую на нього Максу, як тільки Машу відкликає вбік один із експертів: 

 — Максе, а ти бачив такі картинки на попередніх місцях злочину?