17. Макс. Тоді зробимо це вдвох

Відчуваю, що дійсно дарма поїхав і залишив її саму. Треба було лишитись з самого початку, я ніби знав, що щось трапиться, це було якесь передчуття. 

Веду Аліну вглиб квартири.

Квартира в неї не дуже розкішна, схоже, тут всього дві кімнати, ремонт досить скромний, але скрізь панує ідеальний порядок.  Заводжу її у вітальню і саджу на диван, а сам сідаю біля неї. 

— Ото я панікерка, — каже трохи винувато. — Нерви чомусь здали…

— Що трапилось? — тримаю її за руку і дивлюсь в очі.

— Мені здалося, що хтось стоїть під дверима, — каже вона. — Хоча зараз я вже заспокоїлася і розумію, що то все лише моя багата уява…

— Я сьогодні лишусь у тебе, — злегка стискаю її долоню. — Може, треба встановити тобі камери перед дверима… Я можу зайнятись цим завтра. 

Вона зітхає. Мені здається, що ще щось недоговорює. 

— Я можу тобі постелити тут, на цьому дивані… Вибач, що отак тебе зірвала з дому, може, в тебе були якісь плани…

— Та які плани? — усміхаюсь. — Всі мої плани — це робота і ти. Буду радий поспати тут, у тебе диван більший, ніж у мене, — кажу, згадуючи, як вона ночувала в моїй спальні.

— Тоді, може, вип’ємо чаю? — усміхається Аліна у відповідь. — Правда, я закип’ятила воду і забула заварити чай, через той… ну, коротше, через те, що злякалася…

— Аліно, — я пильно дивлюсь на неї. — У мене чомусь таке враження, ніби ти щось недоговорюєш…

— Та ні, — вона знизує плечима, — я все тобі розповідаю. От навіть про те повідомлення розповіла. Може, то через нього нерви трохи розгулялися. Але ти ж бачив, я нічого не відповідала…

— Ти заблокувала того жартівника? — я все ще не зводжу з неї погляду. 

— Авжеж, — вона швидко встає і йде на кухню. — Зараз заново зроблю чай. Чи, може, ти хочеш кави? Моя бабуся пила каву на ніч, вона на неї діяла як снодійне…

Я бачу, що вона щось приховує, але все ж вирішую не тиснути на неї, бо так можу її відштовхнути. 

— Давай краще чаю, а якщо хочеш чогось схожого на снодійне, то краще випити келих червоного вина, — усміхаюсь я.

— У мене якраз є пляшка, колеги на роботі подарували, — усміхається вона. — Тоді пропоную тобі його відкрити, бо я не вмію….

— Добре, — я встаю з дивану. — Де там твоє вино?...

***

Ми сидимо на кухні, перед нами на столі парують чашки з чаєм, стоїть тарілка з печивом. Аліна приносить келихи, і я наливаю вино.

— Треба, мабуть, якийсь тост сказати, — говорить вона. 

— Давай випʼємо за тебе, — кажу, підіймаючи келих і зазираючи їй в очі. 

— І за тебе, — додає вона. — За наше агентство…

— Тоді краще за нас, — я цокаюся з нею і одразу ж відпиваю трохи вина. 

— За успіх наших справ, — вона теж пригублює вино і тут же ставить на стіл. — Я багато не можу пити, бо стаю одразу п’яна, — каже, упіймавши мій погляд.  

— Ого, цікаво, — я злегка облизую губи. — Я б хотів це побачити. Ну тебе… Трохи під шафе.

— Я тоді увесь час сміюся, — каже Аліна. — Так що краще не треба. Бо ще подумаєш, що я того… трохи поїхала дахом. 

— Думаю, ти мені будеш подобатись будь-якою, — відповідаю я, торкаючись кінчиками пальців її долоні. 

— Здається, я вже сп’яніла, — шепоче вона, дивлячись мені в очі. 

— Правда? — облизую губи і злегка схиляю голову набік. 

— Це якесь дуже міцне вино, — вона усміхається. — О, бачиш, я вже починаю сміятися… Але це добре, бо страх уже минув. Добре, що ти тут, зі мною…

— Ти завжди можеш розраховувати на мене, Аліно, — серйозно кажу я. 

Здається, вона дійсно трохи спʼяніла і навіть фліртує зі мною. Але я не буду користуватись ситуацією, не хочу її втратити через необачну дію. 

— Дякую, — каже вона. — Для мене дійсно важлива твоя підтримка. Досі в мене не було людини, на яку я могла б розраховувати у житті…

— Скажу чесно, досі я не хотів бути чиєюсь опорою… Але з тобою мені хочеться цього. Хочеться, щоб ти могла на мене покластись і довіряла. Ти важлива мені, — торкаюсь вільною рукою її щоки.

— Ой, щось я вже прямо засинаю, — раптом каже вона. — Може, підемо спати? А завтра тоді разом поїдемо на роботу…

— Добре, — прибираю свою руку і зітхаю, але продовжую усміхатись. 

— Зараз я тобі постелю, — каже вона, піднімається зі стільця і раптом заточується й мало не падає, але я встигаю її підхопити. 

— Обережно, — кажу, притримуючи її за талію і наші погляди знов зустрічаються.

— Щось голова закрутилася, — вона червоніє. — Кажуть, сьогодні магнітні бурі, а може це вино винне… Чи все разом. 

— Давай я постелюсь сам, — злегка відсторонююсь від неї. 

Все ж не можна користуватись ситуацією… Я маю тримати себе в руках.

— Добре, — вона киває і йде до вітальні, відчиняє шафу і дістає подушку, ковдру та комплект постільної білизни.  — Це треба ще одягнути підковдру, я завжди психую, поки її одягаю, — Аліна сміється. — Вдвох це робити зручніше.