16. Аліна. Розмова...

Я заходжу  до квартири, роззуваюся, мию руки, роблю всі свої звичні домашні ритуали. Але механічно, а всі думки крутяться навколо того дивного повідомлення.

Так, я обіцяла Максу, що заблокую той профіль, але ж не обов’язково це робити прямо зараз? Може, спробувати все-таки щось вияснити, а заблокувати я завжди встигну? 

Макс, звісно, переживає за мене, але я не вірю, що листування в інтернеті може бути небезпечним. Я ж не маленька дитина, справді. Це їх якісь злочинці можуть надурити, а я доросла людина, і голова на плечах у мене є. 

Якийсь час ще розмірковую, може звернутися з цим повідомленням до поліції? Але згадую їхні обличчя, коли я заходила минулого разу, на них прямо було написано: “Як ти нас вже дістала, зникла б ти сама вслід за сестрою, ми б на радощах по чарці випили…”

Ні, я не маю вже надії на копів, а Макс, схоже, планує зайнятися розслідуванням моєї справи колись у майбутньому, зараз він не поспішає… Тому мені нічого не залишається, як брати справу в свої руки…

Я дивлюся на чайник, який вже закипає, тоді рішуче вимикаю його і замість того, щоб налити в чашку окріп, швидко йду в кімнату, де лежить телефон. Беру його в руки і деякий час вагаюся. Чи не доведеться пожалкувати, якщо зараз зроблю це? 

Але з іншого боку, якщо не зроблю, то точно буду жалкувати. 

Тому я відкриваю месенджер і пишу:

“Що вам від мене потрібно?”

 "Я просто хочу воззʼєднати вашу родину. Добро, так. Робити добро людям — це моє справжнє покликання."

Відповідь прийшла так швидко, неначе той “хакер” сидів і чекав, поки я напишу йому. Буквально за хвилину після того, як я натисла “відправити”.

Сиджу і дивлюся на екран телефона, шкодуючи, що Макса немає поруч. Можливо, він би міг якось визначити, хто це пише і звідки? Але він міг би просто заблокувати його, і тоді б я втратила єдину ниточку, що веде до моєї сестри…

“Якщо ви хочете робити добро, то відпустіть її”, — пишу я на емоціях і одразу відправляю. 

"Шкода…" — відповідає мені "хакер".

Нічого не розумію — чи це якийсь глюк Фейсбуку і повідомлення прийшло не повністю, чи він спеціально морочить мені голову.

“Я знаю, що ви просто зламали цей профіль і зараз розважаєтесь, — відповідаю. — Але знайте, що я вже заявила в кіберполіцію.”

Замість того, щоб відповідати словами, він присилає мені смайлик, що регоче.

Якийсь чокнутий, — думаю я.

Дарма я з ним зв’язалася…

Але щось ніби тримає мене і не дає припинити розмову чи заблокувати його. 

“Можете не сумніватися, — пишу я. — Вас вичислять, і якщо ви дійсно щось знаєте про мою сестру, то вам доведеться про все розповісти. Думаю, тоді вам не буде так весело…”

"Кожне твоє рішення вплине на долю сестри", — пише він і знов додає регочучий смайлик.

А потім на кожну мою соцмережу з купи різних номерів починають приходити есемески з регочучим смайликом. У мене увімнені сповіщення і тому телефон розривається звуками різних месенжерів…

В мене здають нерви. Я зовсім вимикаю телефон і розгублено дивлюся на темний екран. Зараз би найбільше хотіла, щоб Макс був поруч, обійняв мене і заспокоїв…

Треба до нього подзвонити, але для того слід увімкнути телефон, а мені страшно навіть взяти його в руки. І все ж я глибоко вдихаю і видихаю і кажу собі, що схоже, в мене не в порядку нерви. Якщо я хочу стати детективом, то повинна бути виваженою і холоднокровною, а не лякатися якихось там смайликів. Може, в майбутньому доведеться мати справу з набагато серйознішими загрозами, то невже якийсь інтернетний хуліган мене залякає? 

Вмикаю знову телефон, і хоча моє серце гучно калатає, зазираю в наше листування. Але там порожньо. Наче те все мені тільки привиділося…

Набираю номер Макса. Мені зараз дуже треба почути його голос. Просто щоб переконатися що я не з’їхала з глузду…

Він відповідає дуже швидко:

— Аліно, щось трапилось? — Макс ніби читає мої думки.

— Нічого, — швидко кажу я. — Справді, все добре, але мені чомусь стало страшно… Може, ти зможеш приїхати? 

— Буду за хвилин пʼятнадцять, — відповідає Макс. — Не відключай телефон, будемо говорити аж поки я не приїду…

Він справді увесь цей час підтримує зі  мною розмову, ми говоримо про всяку всячину, а потім він каже, що вже в мене під  дверима. Я відчиняю двері і справді бачу його. Мимохіть роблю крок вперед і падаю в його обійми.

— Добре, що ти тут, — бурмочу, уткнувшись обличчям у його груди. 

— Так, я тут, — він обіймає мене за плечі. — Заспокойся, я обіцяю, що захищу тебе…