14. Аліна. Здається, щось пішло не так...

— Максе, — кажу я, показуючи на годинник, — ти не забув, що в нас ще сьогодні є робота? 

— Так, точно, — киває він. — Вже треба їхати, інакше вони можуть зустрітись раніше, ніж ми будемо готові.

— Невже ти дійсно розслідуєш справи із нею? — хмикає Машка. — Але ж в неї ані освіти, ані досвіду…

— Бачу, у тебе сьогодні кепський настрій, — Макс усміхається. — Але нам це ніяк не завадить, — він бере мене за руку. — Ходімо, Аліно, тут ми все зробили…

Я люб’язно усміхаюся поліцейській, яка дивиться на нас з кислим виразом на обличчі:

— Успіхів вам! — кажу ввічливо, коли ми вже йдемо до машини. 

— Сподіваюсь, ти не звертатимеш на це уваги, — говорить Макс, коли заводить авто. — В неї просто такий характер, любить діставати. 

— Мені здається, вона трохи до тебе небайдужа, — усміхаюсь я. 

— Навряд, — знизує плечима і виїжджає з парковки на дорогу. — Хіба що… Хоча, забудь.

 — Ні, ну вже почав, то говори все, — я трохи насуплююсь.  — Бо так нечесно…

— Ну добре, — каже Макс, коли ми зупиняємось на світлофорі. — Вона… Як би це сказати… Вона завжди хотіла вхопити мене за… Загалом, вона хотіла мене зловити. Ну і ми періодично зустрічались у відділку через це, однак прямих доказів проти мене в неї ніколи не було. 

Отже, я не помилилася, Машка таки запала на нього, — думаю я. Але навряд чи їй щось світить…

— Це була якась така гра, де я втікаю, а вона намагається мене впіймати, — продовжує він, і ми їдемо далі. — Ну і от останнього разу вона підібралась дуже близько. Тому зараз я і допомагаю слідству.

— Ну, зрештою, ти робиш добру справу, погодившись знайти того маніяка, — розмірковую я. — Вважатимемо це свого роду волонтерством…

— Добре, — погоджується Макс і паркується. — Припаркувався через будинок від ресторану, це вже звичка, не залишати машину близько до місця, де будемо. Ти теж так роби.

— Це слушна порада, — я дивлюся у дзеркальце і поправляю зачіску. — Який у нас план дій? 

— А що б зробила ти, якби була сама? — запитує він, і я відчуваю його погляд на собі. 

— Мабуть, щось таке, як минулого разу? Сіла б за сусідній столик із “жучком”? 

— Так, — киває Макс. — Це перевірений план. Так і зробиш. 

— Добре, а ти де будеш? 

— Поки ти займешся справою, я займусь маньяком. Хочу зібрати досьє, якраз буде трохи часу, якщо ти попрацюєш в кафе, — відповідає він.

 — А що, коли щось піде не за планом? Як мені тоді діяти? 

— Я буду на звʼязку, пиши повідомлення, — відповідаю я. 

 — Добре, домовились…

***

Я заходжу до кафе, мимохіть озираюся навсебіч і одразу помічаю Андрія. Тільки тут я розумію, що дещо в своєму плані ми не врахували. А саме те, що він знає мене в обличчя, і може насторожитися, зустрівши знову. Хоча, може, він настільки недалекий, що подумає, що це просто випадковість? 

Ну, вже нічого не зміниш, тож я йду до сусіднього столика з тим, де сидять Андрій та його супутники, і сідаю спиною до них. Звичайно, так я не зможу їх бачити, але чутиму так само, а мене може й не впізнають і не почнуть знову клеїтися… Бо я вже зрозуміла, що ревнивий Макс може втрутитися й тут…

Я вкладаю у вуха навушники і готова слухати, про що вони там розмовляють. Ледь-ледь похитую головою, роблю вигляд, що захоплено слухаю музику, так що не помічаю нічого навколо себе, але насправді моя увага прикута до їхньої розмови…

—...Тоді, ми маємо знайти спільні знаменники, — задоволено говорить чоловік навпроти нашого обʼєкта. — Ця сума буде твоєю, контракт вкладемо на три роки з можливістю подовження. 

— А ще ви покриєте мої витрати на розривання попереднього контракту, — відповідає Андрій.

— Тільки якщо ти будеш тримати язика за зубами до останнього моменту. Ми знайдемо, як його нагнути так, щоб він відпустив тебе без виплат неустойки…

***

Я беру чашку кави, яку приніс офіціант, і роблю ковток. Почуваюся задоволеною — обіцяний компромат вже в нас, тож можна сказати, справу зроблено. Дослухаю до кінця, і можна  виходити.

Та раптом за моєю спиною чуються якісь кроки, а потім знайомий голос вигукує:

— Оце так ти, Андрію, виконуєш свої обіцянки? За моєю спиною шукаєш нові контракти? 

Я обережно повертаю голову — сумнівів немає, це ж наш клієнт власною персоною. Він же мав сидіти тихо, ми так не домовлялися…

— Я… Ви самі винні! — раптом переходить той в атаку. — Я заслуговую більшої суми, а ви просто не можете мені цього дати!

— Ти — просто продажна шлюха! — галасує тренер. — Дивіться — звертається до тих двох. — Підпишете з ним контракт, а він тоді так само вас кине, коли йому пообіцяють більше…

Я чую, що починається якась колотнеча, падає стілець, до нашого кінця залу спішить охоронець з невдоволеним обличчям. Мені треба грати роль переляканої дівчини, яка несподівано побачила бійку, тож я озираюся, широко розплющивши очі, а тоді швидко пересідаю подалі, за інший столик. Одночасно дістаю телефон і пишу Максу: “Здається, щось пішло не так…”