8. Аліна. Здається, він не в гуморі.

Я стою перед дзеркалом у новій сукні насиченого темно-зеленого кольору, який підкреслює колір моїх очей, і трохи з хвилюванням вивчаю своє відображення. Спершу намагаюсь зробити зачіску по відео з ютубу, але бачу, що вийшло не дуже, а часу вже обмаль, тому просто розпускаю волосся і трохи підкручую його. Не кожен день випадає ходити на вечірки, де бувають різні знаменитості, але, схоже, тепер це буде частиною моєї роботи. Отож треба позбуватися сором’язливості і поводитися як справжній професіонал у своїй справі.

Цієї миті дзвонить мій телефон. Я дивлюся на вхідні — Макс. Мабуть, уже приїхав по мене! Визираю у вікно і бачу його машину. 

— Алло, я вже виходжу, — кажу замість привітання. 

— Давай, нам не варто запізнюватись, чекаю, — відповідає той і одразу відбиває виклик. 

Швиденько замикаю двері, кидаю ключі й телефон в маленьку сумочку і спускаюся донизу. Макс уже чекає мене біля машини. Але не дивиться на підʼїзд. Щось клацає в телефоні, навіть не помітивши мене, аж поки я не підходжу ближче і не кажу:

 — Привіт, ось і я!

Він відривається від мобільного і наші погляди зустрічаються. Дивиться на мене якимось незрозумілим поглядом і якісь пару секунд мовчить, а потім все ж каже:

— Ну нарешті, я вже думав, тебе там іншопланетяни викрали, — бубнить і відкриває мені дверцята машини.

Я трохи розчарована. Хоч би який-не-який комплімент зробив, але вирішую почати сама, може він здогадається? 

— Чудово виглядаєш, — кажу. 

— Ти теж, — говорить у відповідь, нарешті знов поглянувши на мене. — Добре, поїхали. 

— Давай пройдемося ще раз по всьому тому, що ми маємо зараз робити, — діловито пропоную я. 

— Добре, — каже він, коли ми вже сидимо в машині. — Нам треба прослідкувати за головним героєм вечора, по можливості підслухати всі його розмови. Але це буде важко, хоча… — він ще раз роздивляється мій наряд. — Я тут почитав про нього, він дуже любить міняти подружок... 

 — Ти хочеш, щоб я стала його новою подружкою? — здогадуюся я. 

— Ні, ти що, не прямо подружкою, — хитає головою. — Але якщо ти правильно себе поведеш, думаю, він легко клюне на тебе. Ти сьогодні дуже красива, все якраз ідеально для такого завдання. 

“Ну нарешті, хоч якогось компліменту дочекалася”, — усміхаюся подумки я, а вголос кажу:

 — Ну добре, як тоді мені зараз діяти? 

— Я не сильний знавець чоловічого зваблення, — усміхається він у відповідь. — Але зроби так, щоб він сам з тобою познайомився. Будь не надто легкодоступною, але й не відштовхни його занадто холодною поведінкою.

— Добре, а потім що? Ти даси мені якогось жучка? 

— А потім до нього будуть підходити журналісти, а ще — рекрутери. Важливо, щоб ти була поруч, коли вони будуть із ним говорити. Вони можуть спробувати відвести його від тебе, але ти не маєш цього дозволити, — пояснює Макс. — Жучка дам. В ідеалі ти б мала покласти його йому до кишені, а потім забрати, це на випадок, якщо хтось його все ж відведе від тебе. Але це буде не так просто… Не знаю, чи ти впораєшся. Але інакше маєш завжди бути з ним.

— В кишеню, мабуть, трохи проблемно, бо раптом я не зможу його забрати, а він тоді сам його знайде? Може, я десь на собі його заховаю? Тоді в ресторані навіть на невеликій відстані було все добре чути…

— Це якщо ти завжди будеш із ним, а тут велике приміщення, декілька поверхів, багато шуму, — пояснює він далі. — Може не вийти так просто, як в ресторані. 

— Тоді покладу в кишеню, — погоджуюся я. 

— Навіть якщо не забереш — він не зрозуміє. Жучок буде у формі ґудзика, тож він просто побачить ґудзик і все. Ну викине на крайняк. Вирахуємо це з клієнта. 

— Добре, — киваю я. 

***

Коли ми прибуваємо на місце, я відчуваю, що ноги трохи тремтять від хвилювання. Чи вдасться мені впоратися з завданням? Раптом той футболіст не зверне на мене уваги? 

Але я намагаюся не виказувати своїх емоцій. Виходимо з машини і йдемо до приміщення готелю, на верхньому поверсі якого знаходиться ресторан, де проходить вечірка. 

Підіймаємось ліфтом, добре, що він зараз порожній. 

— Будь там обережна, — каже Макс, поки ми наодинці. — Ну і не дай завести себе кудись, чи щось таке. 

— Не хвилюйся, — кажу я, бадьоро усміхаючись. — Я в школі ходила на секцію самооборони. 

— Я буду спостерігати за тобою, і якщо що — зможу втрутитись, але для цього треба, щоб ти все ж була в основній залі, так буде легше, — пояснює він. 

— Добре, — киваю я. 

Ми виходимо з ліфта і йдемо до ресторану. 

Макс поглядом показує мені на центр залу, де знаходиться Андрій Маслій, футболіст і моя ціль. 

Я проходжу повз нього і ніби ненароком впускаю сумочку. Андрій тут же піднімає її й окидає мене оцінюючим поглядом.

— Вронили, — каже, простягаючи її мені. — Я вас раніше на пресконференціях не бачив, — додає з зацікавленістю. 

— О, я тільки недавно почала працювати в газеті, ще на стажуванні, — кліпаю віями. — Трохи розгубилася, тут так незвично!