7. Макс. Якщо соромишся, так і бути, я почекаю

Коли ми вже доїдаємо вечерю, я ловлю себе на думці, що трохи заглядаюсь на Аліну, що дивно. Вона, авжеж, симпатична, але ніби як не в моєму смаку. Мені зазвичай подобаються більш розкуті дівчата. 

Аліна, здається, помічає, що я на неї заглядаюсь і трохи знічено усміхається:

— Хороший був сьогодні день, — каже вона. 

— Так, — киваю. — Мені теж сподобалось. Хоча зазвичай робота мене втомлює, але з тобою все було якось інакше. 

— Я рада, — серйозно каже вона. — Здається, ми спрацюємось. 

— Так, — киваю. — Я теж так думаю. 

Нам приносять рахунок, я розраховуюсь і запитую:

— Ти далеко живеш? 

— Ні, не дуже, це за кілька кварталів звідси. 

— Я тебе підвезу, якщо хочеш, — останні два слова спочатку не хочу говорити, але все ж додаю.

— Ну, якщо ти не поспішаєш, — вона знизує плечима. — Бо я можу і на маршрутці доїхати, раптом в тебе справи, побачення чи щось таке…

— Яке ще побачення, — сміюсь. — Я ж такий собі типу соціофоб… Та й близьких людей особливо нема, тож…

— Смішно, але я останнім часом відчуваю щось схоже, — каже вона. — Не хочеться близько спілкуватися ні з ким, колеги, вірніше, колишні колеги, бісять…

— А ти ще підтримуєш з ними звʼязок? — перепитую я її.

— Ну, дзвонять мені, вмовляють, щоб повернулася, що шеф може мене взяти… Але мені хочеться робити щось зовсім інше. 

— Ну, сподіваюсь, тобі сподобається працювати зі мною. Чесно кажучи, я б не хотів втратити тебе… Ну як помічницю, — додаю я. 

— Я дуже рада, — серйозно каже вона. — Сподіваюся виправдати твою довіру… 

***

— А ти живеш далеченько від офісу, — кажу, коли ми вже підʼїжджаємо до її будинку. 

— Ну, я звикла рано вставати, попередня робота теж була неблизько. От же пощастило моїй бабусі отримати квартиру в “дупі світу”...

— Ну краще хоч якась квартира, ніж ніяка, хіба ні? — усміхаюсь, зазираючи їй в очі. 

— Та так… Принаймні не орендую, — киває вона. 

Якусь мить ми обоє мовчимо, тільки дивимось одне на одного. Ми знайомі добу, тож певно я не маю робити нічого такого, ще відлякаю її... Хоча, чи потрібен мені службовий роман? А їй?

— Добре, тоді чекатиму на тебе завтра о девʼятій, — говорю зовсім не те, що хотів. 

— Добраніч, — каже вона і виходить з машини. 

— Добраніч, — кажу, і дивлюсь на неї. 

Вона йде по доріжці до будинку, а вже перед самим ганком озирається і махає мені рукою. А потім ховається за дверима під’їзду. 

Я усміхаюсь, як останній дурень, і нарешті їду додому…

***

Наступний тиждень все йде більш-менш спокійно. Нам трапляються справи, які я можу сам розвʼязати просто за допомогою інтернету за лічені години, але замість того я треную Аліну, даю їй самій навчитися робити подібну легку роботу. 

Ось і зараз ми саме розвʼязуємо чергову легеньку задачку, точніше, розвʼязує Аліна, а я спостерігаю. Вже майже шоста і скоро ми маємо поїхати додому, аж тут роздається дзвінок в двері офісу. 

Аліна відчиняє двері, і привітавшись, зустрічає високого широкоплечого чоловіка, одягненого в футболку і джинси. 

— Заходьте, будь ласка, чим можемо допомогти? 

— Дякую, — відповідає він. — Це детективна агенція, я не помилився? 

— Саме так, сідайте, розкажіть про свою проблему. 

— Вітаю, — вітаюсь я. 

Клієнт сідає навпроти і дивиться на нас.

— У мене, можливо, трохи делікатний запит, — починає він обережно. — Не знаю, чи займаєтесь ви подібним.

— Ну, щоб дізнатись, треба запитати, — я усміхаюся. 

— І то правда, — погоджується чоловік. — Загалом… Я тренер однієї з футбольних команд міста. Нещодавно гравець нашої команди отримав престижну нагороду і вже сьогодні ввечері планується святкування з цього приводу…

— Вас щось турбує, що може статися на цій вечірці? — здогадується Аліна.

— Так, — він зітхає. — Я думаю, що його спробують переманити. І дуже хочу знати, якщо так і буде. Хочу також по можливості дізнатись, які умови йому запропонують і його відповідь. 

— Звичайно, ми можемо все це вияснити, — запевняє вона. 

— Гроші не проблема, але хочу, щоб ви прослідкували за кожним його кроком, — серйозно каже чоловік. — І, за можливості, записали ці пропозиції на аудіо чи щось подібне.

— Але вечірка вже сьогодні, правильно? У нас будуть запрошення? — запитую я. 

— Так, — киває він. — Я дам вам пропуск. Це не проблема. Вечірка почнеться о восьмій. 

— Добре, але за таку терміновість і позаурочні треба буде доплатити, — я пишу суму на аркуші і показую клієнту. — Ви можете оплатити половину зараз і половину після виконання.