2. Аліна. Дуже важлива справа.

Зоя відкушує шматочок пирога і задоволено усміхається.

 — Дуже смачно, — каже вона. — Чому не їси? 

Я дивлюся на тарілку з таким самим шматочком випічки і зітхаю. Мені зовсім не хочеться їсти. Я прийшла у кав’ярню поговорити з подругою, а вона  явно зараз не горить бажанням вислуховувати  розповіді про мої проблеми. Вона завжди віддає перевагу тому, щоб насолоджуватися життям, і іноді я заздрю їй, бо сама так не вмію. 

— Щось немає апетиту, — відповідаю.

— Знов через роботу? — зітхає подруга. — Чи, може, через сестру?…

 — Я написала заяву про звільнення, — кажу, дивлячись у вікно. — Вирішила почати життя з чистого аркуша. Все одно в тому офісі в мене не було жодних перспектив…

— Ну, це правда, — погоджується Зоя. — Але заява… ти ж ще не знайшла іншої роботи, може, треба було спочатку підшукати місце, і тільки потім звільнятись?

 — Я тут подумала… — дивлюся на неї, передчуваючи зараз бурю емоцій. — Я все ж хочу знайти сестру, тому вирішила поки не влаштовуватися на роботу. Буду займатися пошуками. 

— Аліно, ти ж не маленька, як ти будеш жити, на що? Чи може я чогось не знаю і в тебе є якийсь кишеньковий мільярдер? — вона усміхнулась.

Як завжди, я відчуваю роздратування від оцієї її насмішкуватої манери розмовляти. Адже я говорю цілком серйозно! 

— У мене є трохи заощаджень… Недостатньо, щоб найняти приватного детектива. Ти ж знаєш, поліція  заховала цю справу у шухляду. Мовляв, немає ніяких доказів, що Кіру викрали. Мені навіть сказали, що може вона сама втекла з якимось кавалером… Одним словом, я вирішила найнятися до якогось приватного детектива, я ж хороша секретарка, може комусь потрібні такі працівники…

— Ти підеш до детектива в надії, що він тобі допоможе безплатно? Навіть не знаю… Не краще просто працювати і відкладати гроші на того ж детектива? — вона зітхає.

 — Але час працює проти мене… Чим більше проходить днів, тижнів, місяців, тим менші шанси знайти Кіру живою і взагалі знайти її… У мене немає часу, щоб чекати. 

— Аліно, я все розумію, але ти маєш і для себе жити… Життя все одно продовжується, я не хочу, щоб ти жила минулим або майбутнім…

Мені неприємно дивитися, як вона жує пиріг і по-філософськи розмірковує, як мені жити. Адже це моє життя, тому тільки мені вирішувати, як вчинити. Я хочу підтримки, а отримую, як завжди — нотації і нерозуміння. 

— Добре, я мабуть піду, — я встаю з-за столу.

— Мила, прошу, не ображайся, я хочу, щоб ти була щаслива, ти моя найближча подруга… Просто може вже час відпустити ситуацію…

 — Але Кіра — єдина близька мені людина. Ми ж близнючки, і між нами завжди був дуже тісний зв’язок… Зараз у мене таке відчуття, що не вистачає половини мене…

— Так, я десь теж читала про таке… Шкода, що ми з нею не встигли познайомитись, — з сумом каже Зоя. — Може тобі все ж знов штурмувати поліцію? 

— Я не знаю, — знизую плечима. — Вже діставала тих копів, як могла, і все одно ніхто не переймається пошуками сестри. Може, якби я мала багато грошей… Але звідки їх узяти? 

— Тоді роби так, як запланувала, — все ж каже подруга. — Але Аліно, якщо тобі буде складно, знай, ти вже і так зробила дуже багато… Та й стільки років пройшло… Ти молодець, але не забувай про себе, прошу.

— Я задумала для себе, що це буде остання спроба, — зізнаюся я. — Якщо нічого не вийде, то може, заспокоюся, змирюся з думкою, що Кіра вже не повернеться… Але я маю випробувати цей останній шанс…

— Якщо ти так кажеш, я буду на твоєму боці, — рішуче каже подруга.

***

Коли я заходжу до квартири, то ледве встигаю переодягнутися в домашнє, як у сумці дзвонить телефон. Я дивлюся на екран і зітхаю. Не хочеться відповідати, бо знаю, що почую те ж саме, що і вчора, і позавчора. Але мобільний продовжує розриватися, і зрештою я здаюся й приймаю виклик. 

— Привіт, Руслане, — кажу тихо. 

— Привіт, Аліно, — вітається він. — Пробач, що знов дзвоню, але я все ж не можу змиритись з тим, що ти пішла… Повертайся, бос прийме тебе назад. 

— Ні, я не хочу, — категорично відповідаю. — І взагалі, я вже… знайшла нову роботу! 

— Ого! — дивується він. — Ну тоді треба відсвяткувати, я придумаю дещо особливе! І я не дозволю тобі відмовитись, Аліно, в жодному разі! Я вже не рада, що вступила з ним у розмову. Руслан вважався на роботі моїм хлопцем, ну принаймні він сам так себе називав. Але він навіть не спитав мене, чи я хочу зустрічатися з ним. Просто поставив перед фактом. 

— Тоді зателефоную завтра, і скину місце! — додає він, коли не чує від мене відповіді. — Бувай!

Зараз я дивлюся на нього, як на валізу без ручки: важко, незручно, але якось  шкода просто залишити посеред дороги…І все ж  я наважуюся. Відкриваю налаштування телефона і заношу номер Руслана в “чорний список”. Можливо, коли не зможе до мене додзвонитися, то зрештою знайде собі інший “об’єкт”…

Роблю собі каву, сідаю з ногами в крісло і починаю гортати в телефоні сайт, що спеціалізується на оголошеннях. Раптом очі зачіпаються за словосполучення “приватний детектив”. Правда, тут не написано, що йому потрібні співробітники, цей чоловік шукає клієнтів, і все ж… Раптом це мій шанс?