Розділ 7.

Вони ще сиділи за столом — кружки давно охолонули, але ніхто не прибирав. Думки після від’їзду Картера осіли в кімнаті разом із тишею, і ні Ірвін, ні Мері не поспішали їх розганяти.

— Він повернеться, — сказала Мері нарешті. 

— Так, — погодився Ірвін.

Більше нічого сказано не було. Але обидва розуміли — сказаного достатньо.

Двері відчинились без стуку.

Мері підвела голову. Ірвін обернувся.

Томпсон увійшов швидко — не так, як завжди. Жодної урочистої неквапності, жодного вивіреного жесту. Кроки різкі, плечі зібрані. Він окинув кімнату поглядом — швидко, практично — і зупинився посередині.

За ним у двері протиснувся Саймон із інструментами в руці та виразом людини, що сама не до кінця розуміє, як тут опинилась.

— Що трапилось? — сказала Мері, підводячись.

Томпсон не відповів. Поправив окуляри — різко, не так акуратно, як зазвичай — і подивився на Ірвіна.

— Ірвіне. Ти їдеш зі мною.

Тиша.

Ірвін не рухнув з місця. Дивився на Томпсона рівно — тим самим поглядом, що завжди йшов крізь, а не по поверхні.

— Куди?

— Потім.

— Не потім, — сказав Ірвін спокійно. — Зараз.

Томпсон подивився на нього секунду — і перевів погляд на Саймона.

— Саймоне. Ти залишаєшся з Мері.

Саймон поклав інструменти біля дверей і випростався. Нічого не сказав, але подивився на Ірвіна — коротко, з тим виразом, що означав: я теж не знаю.

— Стривайте, — сказала Мері. Голос рівний, але в ньому щось тверде — те, що зазвичай з'являється, коли вона прийняла рішення не відступати. — Ніхто нікуди не їде без пояснень. Що відбувається?

Томпсон подивився на неї. Потім на Ірвіна. Потім знову на неї.

— Мері, — сказав він, і в голосі його з'явилось щось, чого Саймон там раніше не чув — не м'якість, але щось близьке до неї. — Зараз не час.

— Для мене — час, — відповіла вона.

Ірвін підвівся з-за столу. Повільно, без поспіху — але підвівся.

— Томпсон, — сказав він. — Якщо ти хочеш щоб я поїхав з тобою — скажи навіщо.

Томпсон стояв посередині кімнати і дивився на них обох. Щось у ньому — в самому повітрі навколо нього — коливалось між рішенням і стриманістю.

Камін тихо догоряв.

Саймон стояв біля дверей і думав, що ось зараз — саме зараз — у цій невеликій кухні вирішується щось, чому він ще не знає назви.

Томпсон зняв окуляри.

Вперше — за весь той час, що Саймон його знав — зняв окуляри і потер перенісся двома пальцями. Жест втоми. Жест людини, що несе щось важке і поклала це важке на стіл.

Потім надів назад.

— В крові тринадцятого, — сказав він, — ми знайшли наночастини.

Мері відкрила рота. Закрила.

Томпсон пройшов до столу і сів — без запрошення, як сідає людина, що вже не думає про формальності. Поклав руки перед собою.

— По детальному аналізу виявилось що це наномашини. — Голос рівний, але вже без тієї зібраної напруги, з якою він увійшов. Наче саме рішення говорити вголос трохи розпустило щось усередині. — В спокійному стані вони неактивні. Але варто з'явитись статичній електриці — вони видозмінюються. Ведуть себе як звичайні клітини. Тільки в рази швидше.

Тиша.

Саймон дивився на нього — не розуміючи до кінця, але відчуваючи, як щось холодне і важке повільно осідає десь під грудьми.

— Що це означає? — сказала Мері тихо.

— Це означає що хтось їх туди помістив, — відповів Томпсон. — Не природа. Не хвороба. Людина.

Ірвін не рухнув з місця. Стояв і дивився на Томпсона — і Саймон бачив, як щось у його обличчі змінилось. Не страх. Щось інше. Впізнавання — темне, небажане.

— Ірвіне, — сказав Томпсон і подивився на нього прямо. — Мені потрібно перевірити твою кров.

Томпсон підвівся — одним рухом, без зайвих слів — і рушив до дверей.

— Зачекайте, — сказала Мері.

Томпсон не зупинився.

— Томпсон—

Вона зробила крок уперед і зупинилась сама.

Зупинилась, бо побачила Ірвіна.

Він дивився на Томпсона — у його погляді не було ні сумніву, ні спротиву. Щось рішуче і тихе, як буває у людини, що давно чекала на щось і ось воно нарешті прийшло. Не страх — щось протилежне страху.

Мері знала цей погляд.

Бачила його рік тому — коли він лежав із переломами і швами. Ірвін дивився в стелю з тим самим виразом. Зібраним. Закритим. Таким, що не пускає всередину навіть її.

Вона не продовжила.

Просто стояла і дивилась, як він бере куртку з гачка біля дверей. Як одягає її мовчки, не поспішаючи. Як на мить зупиняється поруч із нею — не торкається, нічого не каже, просто стоїть на відстані одного кроку — і виходить за Томпсоном.