Розділ 5.

Наступний день (Поселення “Краудфайтс” 2125 рік від створення)

Ніч минула краще, ніж він очікував.

Саймон прокинувся ще до світанку — не від страху, не від кошмару, просто прокинувся, як людина, що виспалася рівно стільки, скільки дозволило їй власне сумління. Полежав хвилину, дивлячись у стелю, прислухаючись до будинку. Тихо. Звичайно. По-домашньому.

Засув на дверях він зняв ще ввечері — десь о десятій, коли зрозумів, що сидіти в темряві за закритими дверима і прокручувати в голові одне й те саме — заняття, яке нікуди не веде. 

Вранці — умився, поголився, одягнув чисту сорочку. Поснідав нормально, без поспіху. Яєчня, хліб, кружка гарячого. Прості речі, що повертають день на місце.

Але голова не давала спокою.

Він ішов до кузні знайомою вулицею, і думки йшли разом із ним — не гучно, не гостро, просто фоном, що не вимикається. Вчорашній ліс. Холод. Погляди з темряви, яких він або відчув, або вигадав — і досі не знав, яка відповідь гірша.

Потім — тіло. Про нього вже говорило все поселення, хоч офіційно ніхто нічого не підтверджував. Але в Краудфайтсі офіційне підтвердження ніколи не було обов'язковим — достатньо було одного мисливця, що зайшов до таверни після довгого дня і сказав трохи більше, ніж збирався.

Переломи. Рани незрозумілого походження. Чоловік без імені.

Два роки тому з'явився Ірвін — без імені, без пам'яті, без пояснень.

Саймон не думав про Ірвіна погано. Він, власне, думав про нього добре — наскільки можна думати добре про людину, яку знаєш неповних два роки і яка навіть сама про себе нічого не знає. Але голова працювала незалежно від симпатій, і співставлення виходило само собою, хотів він того чи ні.

Голова іде обертом.

Він навіть не одразу зрозумів, що подумав це вголос — тихо, собі під ніс.

До кузні лишалося зовсім трохи. Він уже бачив її — темний силует даху над парканом, суху траву біля воріт, що він все збирався прибрати. Звичний вигляд. Робочий день, клопіт, молот, піч — все це вже чекало на нього, і в цьому була своя втіха.

Саймон майже не почув, як автомобіль під'їхав ззаду.

Не почув — відчув. Спочатку тінь на асфальті, потім — тихий, рівний гул двигуна, що сповільнився і пішов поруч із ним, крок у крок. Він оглянувся.

Чорний автомобіль. Відполірований до стану дзеркала. Жодної подряпини.

Бокове вікно опустилося без звуку.

— Саймоне.

Голос глибокий, рівний. Такий, що не підвищується і не знижується — просто є, як є.

Доктор Томпсон дивився на нього з-за кермa. Чорні круглі окуляри. Прямий погляд — або те, що здавалося прямим поглядом крізь напівпрозорі скельця.

— Сідайте. — Коротка пауза. — Мені потрібна ваша допомога.

Саймон стояв нерухомо.

Мурашки вже були тут — з'явилися раніше, ніж він встиг подумати. Спина, потилиця, плечі. Знайоме, ненависне відчуття.

Він дивився на відчинене вікно і в голові крутилася одна думка — проста, конкретна, без відповіді.

Що може бути потрібно професору медицини від звичайного коваля.

Автомобіль стояв і чекав. Двигун працював рівно, без жодного збою — терпляче, як і його господар.

Саймон не міг потім пояснити, як це сталося.

Не було жодного моменту, коли він свідомо вирішив сісти. Просто — стояв надворі, дивився на відчинене вікно, і вже наступна думка, яку він встиг зафіксувати, була про те, що сидіння в цьому автомобілі виявилося напрочуд зручним. Шкіра — темна, майже чорна, гладка під долонею. Жодного скрипу. Жодного запаху бензину чи старого салону, що буває в більшості машин поселення.

Тут пахло чимось нейтральним. Майже нічим.

Томпсон не дивився на нього. Просто тримав руки на кермі і вів — рівно, без зайвих рухів. Профіль його в боковому склі був чітким, як вирізаний.

Саймон тримав руки на колінах і намагався сидіти природно. Виходило погано.

Вони не розмовляли.

Саймон і не намагався — не тому що не мав що сказати, а тому що тиша в цьому автомобілі була якоюсь особливою. Щільною. Такою, що лізти в неї зі словами здавалося неправильним — наче порушити щось, що було встановлено ще до того, як він сів.

Він дивився у вікно.

Поселення проповзало повз — знайомі вулиці, знайомі будинки, кілька людей, що оглядалися вслід чорному автомобілю. Саймон подумав, що завтра про це теж будуть говорити. Коваль Саймон їхав з доктором Томпсоном. Куди їхали? Навіщо? І далі — за смаком і фантазією.

Потім поселення скінчилося, і була дорога, і дерева по боках, і рівний гул двигуна.

Здалося — зовсім недовго.

Автомобіль плавно зупинився.

Саймон підняв погляд.

Медичний центр доктора Томпсона стояв трохи осторонь від решти будівель — так, наче його свідомо поставили з відступом від поселення, залишивши між ним і сусідніми будинками трохи більше простору, ніж потрібно. Двоповерховий, із темним фасадом, із вузькими вікнами, крізь які складно було зрозуміти — є там хтось усередині чи ні. Доглянутий, чистий, без жодної зайвої деталі.