Розділ 4.

Будинок Мері.

Вітальня була невеликою — такою, що четверо людей за столом вже почувалися б тісно. Зараз їх було троє, і все одно здавалося, що повітря в кімнаті якось перерозподілилося — зібралося в кутках, поступившись місцем присутності доктора Томпсона.

Камін тихо гув. На полиці над ним стояли пучки сухих трав — лаванда, материнка, щось ще, чому Ірвін так і не навчився давати назви. З кухні тягнуло теплом і запахом заварки. Десь надворі скрипів на вітрі ставень, якого Ірвін давно збирався полагодити і все відкладав.

Томпсон сидів рівно — спина не торкалася спинки стільця. Чорний жилет застебнутий на всі ґудзики. Окуляри він не зняв.

Мері принесла три чашки, поставила їх без зайвих рухів і сіла збоку — трохи навскіс від стола, як людина, що ще не вирішила, чи є ця розмова її розмовою теж.

— Дякую, — сказав Томпсон, не дивлячись на чашку.

Ірвін тримав свою обома руками. Просто тримав — не пив.

— Я приїхав не просто так, — почав Томпсон. Голос рівний, неквапний, такий, яким розповідають про речі буденні. — Три дні тому за п'ять миль від поселення знайшли тіло. Чоловік, літ тридцяти п'яти, може сорока. Встановити точніше поки що не вдалося.

Мері підняла погляд.

— Хто знайшов?

— Мисливці. Випадково — йшли зовсім іншим маршрутом.

— Місцевий? — запитав Ірвін.

— Ні. Ніхто його не впізнав. Жодних документів, жодних речей — тільки одяг на тілі. — Томпсон узяв чашку, зробив ковток і поставив назад із такою самою точністю, з якою, мабуть, робив усе. — Стан був важкий. Численні переломи — ребра, права рука, ключиця. Рани по всьому тілу, характер яких поки що не вдалося пояснити. Дехто з мисливців каже, що таких слідів не лишає жоден звір, якого вони знають.

У каміні тихо тріснула деревина. Ірвін не поворухнувся.

— Він був живий, коли його знайшли? — запитала Мері. В голосі її не було паніки — лише та зосереджена тихість, що приходить, коли намагаєшся зрозуміти щось неприємне до кінця.

— Ні.

Пауза. Ставень надворі скрипнув ще раз.

— Чому ви розповідаєте це нам? — сказав Ірвін. Не грубо — просто прямо, без зайвих слів.

Томпсон подивився на нього поверх окулярів. Довго — рівно стільки, щоб відповідь встигла відчутися ще до того, як він її вимовив.

— Тому що я займався цією справою. І тому що, вивчаючи обставини, я знайшов кілька деталей, які важко ігнорувати. — Він поклав долоні на стіл — спокійно, без театральності. — Людина без документів. Без речей. Знайдена в лісі без жодного пояснення того, як вона там опинилася. Рани, походження яких ніхто не може назвати.

Мері повільно поставила свою чашку.

— Ви говорите про те, що трапилося з Ірвіном.

— Я говорю про схожість, — поправив Томпсон. — Не більше.

Ірвін дивився на нього. В очах — нічого зайвого. Просто слухав.

— Є ще одна деталь, — сказав Томпсон після короткої паузи. Він не підвищив голосу, не змінив темпу. — При огляді тіла на лівому плечі знайшли рубець. Старий, давно загоєний. Форма незвична — схожа на випалене тавро. Цифри. Римські. — Він подивився на Ірвіна. — “Тринадцять”.

Тиша впала одразу.

Мері обернулася до Ірвіна. Повільно, наче боялася поквапитися. Вона знала цей рубець. Бачила його сотні разів — коли міняла пов'язки, коли він повертався з лісу в мокрій від поту сорочці. Ніколи не запитувала. Він ніколи не пояснював.

Ірвін не дивився на неї.

Він підняв ліву руку і не поспішаючи відвернув манжет сорочки — вище, до плеча. Рубець був на місці. Такий самий, як завжди. Давній, рівний по краях, “дванадцять”.

Він опустив рукав.

Поклав руку на стіл.

І нічого не сказав.

Томпсон спостерігав за ним із виразом, який не змінився ні на рису. Підняв чашку. Зробив ковток.

За вікном вітер стих — і ставень нарешті замовк теж.

 Томпсон поставив чашку і склав руки перед собою.

— Є ще одна річ, про яку варто знати, — сказав він тим самим рівним голосом, яким розповідав про тіло. — В поселенні говорять.

Мері підняла погляд.

— Про що?

— Про те, що напади почалися два роки тому. — Він не дивився ні на кого конкретно — десь між ними двома. — Люди пліткують. У селі завжди пліткують. І співставляють.

Ірвін не поворухнувся. Лише пальці на столі ледь помітно напружилися.

— Вони говорять про мене, — сказав він. Не запитання — просто констатація.

— Поки що пошепки, — відповів Томпсон. — Але пошепки в поселенні живуть недовго.

Камін тихо гув. Мері дивилася на свою чашку — не бачачи її.

— Ірвін сам постраждав, — сказала вона. Голос спокійний, але в ньому щось тверде, як дно під тонким льодом. — Рік тому. Переломи, рани, три дні непритомності. Це ж очевидно, що він не може бути—