Розділ 3.

Саймон ішов, не озираючись.

Мурашки під лопатками не вщухали. Вони стихли, поки він прощався, але тепер повернулися — і привели із собою щось нове. Щось гірше.

Він сповільнив крок, сам не розуміючи чому. Потім знову прискорив.

Ліс стояв тихо. Надто тихо для цієї пори дня. Жодного птаха. Жодного шурхоту в підліску. Навіть вітер, що ще хвилину тому гойдав верхівки, раптово вщух — наче затамував подих. Дерева здавалися вищими, ніж зазвичай, стовбури — темнішими, тіні між ними — густішими, ніж мало б бути в цей час.

І тоді він це відчув.

Не почув. Не побачив. Саме відчув — спиною, потилицею, шкірою під курткою. Погляди. Безліч поглядів — з усіх боків одночасно, з темряви між стовбурами, з гущавини, звідти, куди не дістає сонячне проміння. Тисячі очей, що проводжали кожен його крок — мовчки, нерухомо, терпляче.

Саймон стиснув щелепу і не зупинявся.

Повітря згустіло. Воно більше не відчувалося як повітря — щось важке і вологе осіло навколо, і з кожним кроком дихати ставало трохи важче, ніби ліс повільно і непомітно стискався довкола нього. Запах хвої і мокрої землі раптово став різкішим — майже їдким.

Він почув не звук — ні. Це було щось інше, щось, для чого в людській мові просто немає слова. Щось між відчуттям і знанням. Як коли прокидаєшся серед ночі і ще не розплющив очей, але вже знаєш — у кімнаті хтось є. Саме так. Тільки гірше. Набагато гірше.

Воно дивилося на нього.

Саймон зупинився.

Ноги зупинилися самі — без його дозволу, без його рішення. Просто стали, і все. Він стояв посеред лісової дороги, і серце його билося так гучно, що він міг чути кожен удар окремо — рівний, важкий, оглушливий. Долоні стали мокрими. Він навіть не одразу зрозумів, що затамував подих.

Обернись, — прошепотіло щось усередині.

Не обертайся, — відповіло щось інше, мудріше і старіше.

Він не обернувся.

Але й рушити вперед не міг. Ноги стояли, мов залиті в бетон, і Саймон раптом подумав — з тією моторошною ясністю, що приходить лише в моменти справжнього страху — що, можливо, саме цього воно і чекає. Щоб він зупинився. Щоб він завагався. Щоб між ним і поселенням утворилася ота зайва секунда нерухомості, яка комусь — чомусь — зараз дуже потрібна.

Зібравши всю волю в кулак Саймон рушив. Не побіг — побігти означало визнати, що є від чого тікати, а на це в нього не вистачило б сили, — але крок його став іншим. Твердим. Навмисним. Таким кроком ходять люди, які дуже хочуть здатися спокійними.

Воно рухалося разом із ним.

Він відчував це боковим зором — не образ, не форму, а просто зміщення темряви між стовбурами. Там, де тінь мала лежати нерухомо, вона ледь-ледь пульсувала. Повторювала його крок. Його ритм. Наче вивчала. Наче запам'ятовувала.

Саймон подумав про батька — чомусь саме зараз, саме тут. Батько казав йому колись: є речі в лісі, які не чіпають тебе доти, доки ти не показуєш їм, що боїшся. Страх — це запах. Вони його чують.

Тоді він думав, що батько просто страшить малого хлопця. Зараз він дав би все, щоб батько помилявся.

Холод прийшов раптово, одразу і повністю, наче хтось вилив за комір відро крижаної води. Саймон скрикнув — короткий, здавлений звук, який він тут же проковтнув. Зуби зімкнулися.

Воно підійшло ближче.

Не ззаду — збоку. Справа, за третім стовбуром від дороги. Він не бачив його. Але відчував його масу — темну, неправильну, більшу, ніж мало б бути будь-що живе між цими деревами. І від цієї маси не йшло тепло. Від неї йшов холод — рівний, глибокий, як із відкритої могили.

Тисячі очей.

Саймон раніше думав, що це просто вираз — так говорять, коли хочуть описати відчуття стеження. Але зараз він розумів: ні. Це не метафора. Воно дивилося на нього одночасно з усіх боків — зверху, знизу, збоку, крізь гілки і крізь землю, і кожен із цих поглядів торкався його шкіри як фізичний, відчутний, майже болючий дотик.

Просвіт між деревами. Дахи поселення.

Саймон вийшов на відкрите місце і не зупинявся ще довго — аж до першого будинку, аж до першого ліхтаря, що жовтіло у вечірніх сутінках. Тільки тоді він нарешті зупинився. Обперся спиною об одвірок чужих воріт і повільно сповз донизу.

Сидів. Дихав.

Ліс стояв за його спиною — темний, нерухомий, мовчазний.

І Саймон знав — відчував що там, на межі дерев, у темряві, яку не дістає світло жодного ліхтаря, щось досі стоїть. І дивиться. І чекає.

Різкий гавкіт собаки за воротами вдарив у вуха як постріл.

Саймон смикнувся — і в ту ж мить щось відпустило. Темрява між деревами лишилася темрявою. Холод розвіявся. Погляди — всі ці незліченні, фізично відчутні погляди — зникли так само раптово, як з'явилися. Наче хтось просто вимкнув їх. Наче їх ніколи і не було.

Собака за воротами гавкнула ще раз — невдоволено, по-господарськи — і замовкла.

Треба йти.

Думка прийшла і пішла, не зачепившись ні за що.

Треба йти.

Вдруге — вже твердіше, вже з більшим змістом.

Треба йти.

На третій раз він підвівся.

Тривога і полегшення вдарили одночасно — дивна суміш, від якої трохи паморочилася голова. Полегшення від того, що поселення, світло, люди, звичайний гавкіт звичайного собаки. Тривога від того, що він досі не міг відповісти собі на просте запитання — а що, власне, сталося там, на дорозі?

Ноги тремтіли.

Не сильно — не так, щоб хтось помітив. Але Саймон відчував це тремтіння у кожному кроці — дрібне, уперте, таке, що не минало. Воно йшло з ним повз перший будинок, повз криницю на розі, повз кузню — його кузню, темну і зачинену, — і не відпускало аж до самих дверей його будинку.

Він увійшов. Засунув засув. Чого раніше ніколи не робив.

Піч давно охолола. Саймон не розпалював її. Просто сидів за столом у темряві — не тому що забув запалити свічку, а тому що якось не хотілося. Темрява в будинку була своя, домашня, зрозуміла. Зовсім не схожа на ту, що стояла між деревами.