Розділ 2.2

Минуло два роки. (Лісові угіддя “Паркс” 2125 рік від створення.)

Осінній сонячний день. Мері порається в хатині, що дісталася їй від батька. Цей будиночок він збудував, коли Мері була ще маленькою, зовсім крихіткою — відразу після смерті її матері. Все дитинство вона провела у цій хатині. Батько вчив її полювати, адже все своє життя був мисливцем, вчив готувати впійману дичину. Навчав читати та писати.

Рік за роком маленька Мері дорослішала серед густого лісу в єднанні з природою. Однолітків вона зустрічала лише під час походів із батьком у село за запасами. Але ніколи з ними не спілкувалася: їй було достатньо батька — такого доброго, ніжного і сильного, готового захистити її будь-якої хвилини.

Але щастя тривало недовго. Щойно Мері виповнилося сімнадцять, батько тяжко захворів. Лікарі з сусідніх поселень часто навідувалися до нього, але жоден із них так і не зміг сказати, на що саме він хворів. Два місяці мук скінчилися. Батько пішов із життя, і Мері залишилася зовсім одна в невеликій, але такій затишній, наповненій спогадами хатині.

Сім років майже повної самотності. Лише зрідка до неї навідувався найкращий друг батька, Віктор Томпсон. І щоразу він наполягав, щоб Мері перебралася з порожньої хатини в поселення, де жив він і колись жили її батьки. Але щоразу вона відмовлялася. Тут їй було спокійніше: щовечора шум лісу і тихе вуркотіння каміна правили їй за колискову, а аромат трав, що сохли під стелею, нагадував про батька.

І зараз, спостерігаючи крізь вікно за безтурботним обличчям Ірвіна, Мері відчуває, як її серце б’ється швидше. Вона завмирає, дивлячись у його бездонні очі. Змах сокири надворі ніби сповільнюється, і Мері знову поглинають спогади.

— Ірвіне! Мері! — голос із подвір'я вихопив дівчину зі світу спогадів. Вона оговталася, і її погляд повільно перевівся на вікно, що виходило на передній двір.

Там стояв кремезний, широкоплечий хлопець із мускулистими руками та смаглявою шкірою. На лівому плечі він тримав щойно викуту пилку, а правою вітально махав, сподіваючись, що його помітять. Мері вийшла на ґанок і з усмішкою привітала молодого коваля:

 — Привіт, Саймоне. Якими долями? 

— Приніс пилку, яку Ірвін замовляв, — усміхнувся він у відповідь, знімаючи зазубрене лезо з плеча.

Ірвін, почувши голоси, вийшов з-за будинку — захеканий після рубання дров, витираючи обличчя рушником. Злегка накульгуючи на праву ногу, він підійшов до Саймона і міцно зтиснув йому руку. 

— Як нога? — занепокоєно запитав коваль. 

— Жити буду, — усміхнувся Ірвін, розглядаючи інструмент. 

— Ось, з пилу з жару. Як ти й просив.

Саймон простягнув пилку. Ірвін оглянув її, приміряючись то правим, то лівим оком. Легкий удар по лезу — і воно відгукнулося тонким, глибоким дзвоном. 

— Видно руку майстра, — вдячно кивнув Ірвін, не зводячи очей із зубців. — Чув, напади не припиняються? 

— Так. Багато зниклих, — Саймон зітхнув і почухав потилицю. — Справа дійшла вже й до сусідніх сіл. Ті, кому вдалося вижити, описують те саме, що й ти.

У Мері від хвилювання затремтіли руки, а по спині від шиї до самих п'ят пробігли холодні мурашки. «Що ж це за напасть така?» — промайнуло в голові. — Мисливці намагалися з’ясувати, що воно таке, — продовжував Саймон. — Збиралися групами, прочісували ліс. Але нічого не знайшли. Навіть звірини поменшало, вовчого виття майже не чути.

Ірвін тривожно подивився в лісові хащі, повільно опускаючи пилку. Його погляд знову став порожнім, а обличчя — кам’яним. Здавалося, він глибоко пішов у себе. Саймон був не з лякливих, але цей скляний погляд Ірвіна щоразу змушував його серце завмирати.

Десять секунд гнітючої тиші перервав різкий крик ворона, що злетів із гілки, наче наляканий чимось невидимим. Усіх трьох синхронно пересмикнуло. По верхівках дерев пронісся вітер і вмить ущух. На зміну йому прийшло гуркотіння автомобільного двигуна вдалині лісової дороги. З кожною секундою гарчання вихлопної труби ставало дедалі ближчим. Мері стояла ближче до дороги, тому першою впізнала знайоме, відполіроване до блиску чорне авто доктора Томпсона.

Чорний автомобіль виповз із лісової тіні повільно — майже урочисто, ніби знав, що на нього дивляться. Довгий, лакований, із округлими боками та хромованими деталями, що ловили сонце і кидали його назад сліпучими спалахами. Жодної подряпини. Жодної плями. Навіть пил лісової дороги, здавалося, не наважувався осідати на цьому капоті.

Автомобіль зупинився плавно — без ривка, без скрипу — і завмер, наче живий.

Мері видихнула і розслабила плечі.

— Томпсон, — тихо сказала вона, більше собі, ніж іншим. У її голосі не було ні тривоги, ні здивування — лише та тепла, трохи втомлена впізнаваність, із якою зустрічають людину, що знає тебе змалечку.

Саймон не видихнув.

Він і сам не міг би пояснити — ні тоді, в дитинстві, ні зараз. Доктор Томпсон ніколи не зробив йому нічого поганого. Ніколи не сказав зайвого слова, не підняв голосу. Але щоразу, коли він з'являвся — ще до того, як Саймон встигав його побачити, — тіло вже знало. Дрібні мурашки повзли від потилиці вниз хребтом, збиралися десь під лопатками і не відпускали, доки той не зникав із поля зору. Зараз вони повзли знову. Саймон непомітно зімкнув щелепу і стиснув пальці в кулак.