Розділ 2.1

Роком раніше. (Лісові угіддя “Паркс” 2123 рік від створення.)

Збираючи ягоди в лісі — як і щоранку, як і сотні разів до того — Мері не поспішала. Осінній ліс був не таким, як улітку: він став рідшим, прозорішим, наче скинув зайве і відкрився. Крони дерев, що ще тижень тому стояли суцільною зеленою стіною, тепер просвічувалися наскрізь — жовтогаряче, мідне, іржаве листя тремтіло на гілках, і крізь нього, немов крізь вітражне скло, падали довгі косі промені сонця. Вони лягали на землю нерівними смугами — то яскравими, майже білими, то розмитими, золотавими — і повільно зміщувалися слідом за сонцем, що лінькувато повзло над верхівками.

Мері підняла голову. Десь там, у самій вишині, де сосни ще трималися за свою темну зелень, вітер ледь-ледь гойдав гілки — так тихо, що це було схоже не на рух, а на дихання. Ліс дихав. Рівно, глибоко, по-осінньому спокійно.

Внизу не було майже нічого — лише суха трава, палий лист і м'який мох, що вбирав її кроки без сліду. Жодного пташиного голосу. Жодного шурхоту в кущах. Та особлива, густа тиша, яка буває лише в середині дня, коли ліс іще не прокинувся до вечірнього життя і вже забув про ранкове.

Мері потягнулася до чергової гілки з ягодами.

І тоді — хрускіт.

Різкий, сухий, неприродний. Не хруст гілки під лапою звіра, не шарудіння листя від вітру. Щось інше. Важке, нерівне, людське.

Вона завмерла. Кошик із ягодами хитнувся в руці.

Між стовбурами сосен похитувалася постать. Чоловік ішов так, ніби земля під ним хиталася. Крок, зупинка, крок. Руки безвільно звисали вздовж тіла. Мері ледь не відступила назад — але щось утримало її на місці. Щось, чому вона не змогла б дати назви.

Вона дивилася. І що довше вдивлялась, то сильніше стискалося серце.

Пряме, майже чорне волосся падало до пліч. Широкі плечі, спокійна постава, що не зникала навіть у безпам'ятстві — статечна, впевнена, хоча й підточена невидимою знемогою. Нехитрий мисливський одяг — потертий, пропахлий димом і хвоєю. На голову вищий за неї, може й більше.

Він нагадував батька так гостро, що в Мері перехопило подих.

Вона зробила крок уперед. Потім ще один. Ноги самі несли її назустріч, наче хтось незримий смикав за нитку десь усередині грудей. Розум ще намагався зупинити її — хто він? звідки? що з ним? — але серце вже не слухалося.

Зблизька вона побачила його очі. Сірі. Порожні, як зимове небо в той день, коли помер батько. У них не було ні страху, ні болю, ні навіть здивування — лише глибока, незбагненна пустка, наче хтось акуратно і жорстоко вийняв із них усе, що робить людину людиною.

Він не помічав її, і здавалося, не помічав нічого.

Мері не могла зрозуміти — чи то хмільний дурман розмив його ходу, чи то тіло просто вичерпало останні сили після шляху, якому не було кінця. Але одне вона знала точно: ще кілька кроків — і він упаде.

Мері не роздумуючи ступила йому назустріч. Її ніби тягнуло магнітом: чи то через схожість із батьком, чи то через щире бажання допомогти тому, хто заблукав.

Впевненим кроком вона майже мчала до нього, але на пів шляху мандрівник знесилено впав на землю. Мері кинулася до нього бігцем. Він лежав обличчям донизу; вона з великими труднощами перевернула його на спину — чоловік здавався вдвічі, а то й втричі важчим, ніж зазвичай. Поверхнево оглянула його: «Ран наче немає», — промайнуло в думках.

Кілька різких ляпасів привели його до тями. Насилу Мері підняла незнайомця, звалила його руку собі на плече, і крок за кроком вони рушили до хатини. Його важке хрипке дихання, запах волосся та шарудіння мисливської куртки все дужче нагадували їй батька. Серце, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей, очі знервовано бігали: то під ноги, то вперед. — Ще зовсім трохи. Чуєш? Не втрачай свідомість! — зірвалося з її губ.

Останні кроки — і ось хатина. Притримуючи мандрівника правою рукою, лівою Мері відчинила двері. З останніх сил вона дотягла його до ліжка і опустила, немов важкий мішок із мокрим піском. Тільки-но голова чоловіка торкнулася подушки, він знову знепритомнів. Мері ще раз ретельно оглянула його, шукаючи приховані рани. Погляд зупинився на болюче знайомому обличчі. Руки затремтіли, а з очей хлинули сльози — сотні спогадів миттю промчали в її голові.

Лише наступного дня Мері дізналася, що подорожнього звуть Ірвін. Він нічого не пам’ятав: ні як потрапив до лісу, ні звідки прийшов. Лише ім’я — Ірвін Коул. Його порожні сірі очі, точнісінько як у батька, щоразу змушували її здригатися.