Розділ 1.

Лісові угіддя “Паркс” 2124 рік від створення.

По верхівках дерев промайнув вітер, зриваючи тендітне зелене листя. Воно кружляло в повітрі повільно — майже лінькувато — і осідало на землю, вкриваючи мох строкатим килимом. Хрускіт гілок приховував томне виття голодного вовка десь там, удалині. Крізь сотні щільно зрослих колон, що закривали небо темними шапками листя, мигтів тонкий промінець заходу сонця — останній, наполегливий, немов намагався дотягнутися до землі раніше, ніж його поглине темрява.

— Ще трохи, — майнуло в голові Ірвіна.

Крок. Ще один. Він уже не йшов — він падав уперед, і лише якийсь тупий інстинкт змушував ногу вистрілювати вперед у потрібний момент, підхоплюючи тіло за мить до того, як воно торкнеться землі. Кульгаючи і спотикаючись, він чіплявся поглядом за просвіт між деревами — там, попереду, де ліс мав скінчитися. Подерта камуфляжна куртка знову зачепилася за суху гілку, смикнула назад. Він не зупинився. Просто потягнув і пішов далі.

Холодний піт, змішуючись з кров'ю, заливав очі. Ірвін намагався моргати, але погляд усе одно розпливався: дерева двоїлися, стовбури хиталися, наче в них раптом виросли ноги. Він уже не міг сказати — це ліс рухається, чи він сам. Можливо, і те, і те.

Шум вітру у верхівках поступово перетікав у дзвін. Той починався десь у потилиці, розповзався і заповнював голову рівним, виснажливим гудінням. Ноги помалу німіли — спочатку ступні, потім гомілки, ніби хтось повільно заливав їх холодним свинцем знизу догори. Кроки ставали важчими з кожною хвилиною. Не від болю — від порожнечі. 

— Ірвіне!

Крізь дзвін у вухах — ледь чутний, але такий близький і теплий голос.

Він зупинився.

Ноги більше не рушали вперед. Не від рішення — просто вони вже зробили все, що могли.

— Мері... — з полегшенням прошепотів він і звалився. За одну мить тіло відмовило. Більше не було сил…

Крізь сіру завісу пробивалося миготіння вогню та тихий хрускіт деревини. Розплющивши очі, Ірвін упізнав знайому стелю і запах сухих трав.

«Я живий», — лише пролунала думка, як гострий біль огорнув усе тіло.

— Мері... — хрипким пошепки гукнув він у порожнечу.

— О! Ви прокинулися, містере Коул.

— Хто ви? Де Мері?

— Спокійніше. Намагайтеся не розмовляти. Мері відійшла до комори. А мене звуть доктор Томпсон, Віктор Томпсон.

Скрип дверей. Заходячи до кімнати, Мері побачила, що Ірвін прийшов до тями, — і зі сльозами на очах кинулась до нього.

— Ірвіне! Яке щастя. Ти пролежав три дні. Я думала, ти не отямишся.

— Шанси були вкрай малі. Я з горем навпіл зібрав вас докупи, але, — поправляючи окуляри продовжив, — якби не Мері, шансів не було б зовсім. Вона вчасно вас знайшла, містере Коул, перев'язала найкритичніші рани та змогла зупинити кров.

Ірвін перевів погляд на Мері. Кришталеві сльози повільно котилися по її ніжних рожевих щоках, скочуючись до країв тонких губ. Гострий біль потроху відступав. Ірвін повільно підняв руку і змахнув сльозу з теплої щоки Мері.

— Не плач. Все добре. Мені вже легше... — спробувавши підвестися, закректав.

— Не рухайтеся, містере Коул, інакше шви розійдуться і мені знову доведеться вас зашивати.

— Дякую, докторе Томпсон.

— Не варто, я радий, що ви прокинулися. — поправивши окуляри, він підняв валізку і попрямував до дверей. — До речі, Мері, не забудьте трохи пізніше поміняти йому пов'язку. Якщо що — дзвоніть будь-коли, я приїду. — Відчиняючи двері, зупинився. — І ще, містере Коул... Я сподіваюся, той, хто з вами це зробив, теж неабияк постраждав.

У цю мить Ірвін помітив щось дивне в очах Віктора. Щось льодове і до болю знайоме. «Що він має на увазі?» — думку супроводжував страх, змішаний із болем у всьому тілі. Посмішка Віктора пробрала до самих кісток — наче тисячі голок пронизували знову і знову. Мері здивовано обернулася в бік доктора Томпсона — і миттєво його обличчя змінилося: стало добрим, усміхненим.

— Ну, мені час. Одужуйте, містере Коул.

Віктор поспіхом вийшов. Двері зачинилися. У кімнаті залишилися лише Ірвін і Мері. Дрова в каміні помалу догоряли, кидаючи на стіни теплі тремтливі тіні. За вікном чулися лише глухі вигуки сови та сухе шарудіння гілок по даху хатини. Мері ніжно стиснула долоню Ірвіна — обережно, ніби боялася, що він може зникнути знову, якщо стиснути дужче.

— Що з тобою трапилося? — голос її був тихий, майже пошепки. — Ти пішов у село за запасами ще вранці. Тебе довго не було, я розхвилювалася — і вже на заході сонця пішла шукати. Ти лежав недалеко від хатини, весь у крові...

Вона не договорила. Просто дивилася на нього — очі ще червоні, губи злегка тремтять.

— У селі коваль Саймон попросив мене допомогти перенести куплені матеріали з воза. Потім запропонував пригостити елем за допомогу. Ми розмовляли, і я не помітив, як пролетів час.

Мері слухала мовчки. Пальці її ледь помітно стиснулися на його руці — зовсім трохи, мимоволі.

— Сонце вже майже сідало — я вирішив скоротити шлях через ліс.  Пройшовши майже півдороги, я відчув, як усе огорнуло холодом. Небо різко потемніло.