Розділ 2: Статистика смерті та дві половини порожнечі

Перші кілька днів Рен майже не говорив.

Не тому, що перебував у глибокому шоці. Хоча і це теж мав на увазі медичний персонал, списуючи все на важку психологічну травму. Насправді його мозок буквально захлинався колосальними обсягами інформації.

Спогади Рена й Андрія не конфліктували — вони химерно, шар за шаром, перепліталися в єдине ціле. Іноді він чітко згадував, як у дитинстві грався простим дерев’яним кунаєм на задньому дворі Конохи... а вже за секунду в голові виринав спогад про те, як він, дорослий хлопець, сидів перед монітором в Україні й запекло доводив у коментарях, що Хірузен Сарутобі — «старий довбойоб, який просто проїбав ціле покоління шинобі».

Тепер, посеред напівзруйнованого шпиталю, це вже не здавалося смішним інтернет-жартом. Бо той самий Третій Хокаге зараз ходив десь там, за цими тонкими стінами, і з усіх сил намагався втримати розколоте село від остаточного колапсу.

А ще десь там, під наглядом АНБУ, кричав новонароджений Наруто. Джинчурікі. Майбутній головний магніт для всіх мислимих і немислимих проблем цього світу. І якщо пам’ять про канон не брехала — попереду на Коноху чекало стільки бруду, крові й лайна, що вистачило б на кілька поколінь хороших психотерапевтів.

Яких у цьому дикому світі, до речі, ніколи не існувало.

— Геніально… — ледь чутно пробурмотів він, не зводячи очей зі стелі.

— Щось сказав, малюку? — мимохідь перепитала медсестра, яка міняла пов'язки на сусідньому ліжку.

— Ні…

Вона кинула на нього швидкий, але дуже дивний погляд. Рен помітив це.

Доросла манера мовлення. Занадто важкий, спокійний і холодний погляд. Навіть для дитини, яка пережила жах нападу демона, він виглядав неприродно.

«Треба контролювати себе, — подумки наказав собі Рен. — Швидше вчитися грати роль дитини. Світ шинобі — це не те місце, де безпечно виглядати "дивним". Особливо якщо ти сирота без клану, за спиною якого нікого немає».

За тиждень його виписали. Точніше — просто виставили за двері.

Шпиталь захлинався від напливу пацієнтів: поранені шинобі, покалічені цивільні, налякані діти, старі. Коноха стікала кров'ю й намагалася вижити в хаосі.

Зараз Рен сидів на жорсткому стільці в маленькому, заваленому паперами кабінеті. Навпроти нього сидів утомлений чунін в окулярах, який механічно переглядав сухі бланки звітів.

— Рен Такахара… три роки… — чоловік важко, хрипко зітхнув. — Прямих та дальніх родичів у селищі не залишилось.

«Швидко, — машинально відзначив хлопчик, дивлячись на рух пера по паперу. — Жодних сентиментів. Жодних довгих пауз. Ласкаво просимо у світ шинобі. Тут смерть — це просто суха статистика».

— Тимчасово тебе поселять у сирітський притулок, — не піднімаючи голови, продовжував шинобі. — Пізніше, коли канцелярія опрацює всі завали, вирішимо питання з компенсацією за втрату житла.

Компенсацією.

Рен ледве стримав гіркий, нервовий смішок, що підкотив до горла. Йому шалено хотілося спитати: «А компенсація за мертвих батьків теж передбачена в бланку?»

Але він знову промовчав. Він бачив очі цього чуніна — той виглядав так, наче не спав щонайменше кілька діб, тримаючись виключно на залишках чакри та силі волі. Співчуття тут не було де взяти.

Сирітський притулок зустрів його важкою сумішшю запахів старого, підгнилого дерева, різких антисептиків і дешевого, порожнього супу.

Тут було шумно. Надто шумно для його змученої голови. Діти плакали в кутках, голосно сварилися за іграшки, хтось істерично сміявся, а хтось — сидів абсолютно нерухомо, втупившись порожнім, скляним поглядом у брудну стіну.

Рен миттєво збагнув найважливіше правило цього місця: слабких тут жеруть.

Не буквально. Поки що. Але жорстка ієрархія серед сиріт уже була вибудувана. Найстарші безкарно відбирали їжу у слабших, штовхали молодших, а вихователі, змучені хронічною втомою, просто заплющували на це очі, роблячи вигляд, що нічого не помічають. Базова соціологія в дії. Класика.

Його визначили в тісну кімнату, де вже жило п’ятеро хлопців. Один із них — худий, чорнявий пацан років восьми — одразу ж зробив крок назустріч і нахабно ткнув пальцем у чисту подушку на ліжку Рена.

— Це моє місце. Зрозумів, малий?

Рен мовчки зупинився й подивився на нього. Андрій усередині дитячого тіла вже автоматично, холодно аналізував ситуацію, наче через оптичний приціл.

«Вага. Стійка. Положення ніг. Центр ваги завалений занадто високо. Махатися на кулаках він не вміє, діє на чистому нахабстві. Але він старший. І він тут не один».

За спиною чорнявого лідера вже виросли двоє поплічників. Банда. Мінімальна, примітивна, але для трирічної дитини — смертельно небезпечна.

— Ти що, глухий? — фиркнув старший хлопець, звужуючи очі. — Я сказав — звалюй...

Рен не став чекати закінчення фрази. Він просто різко, впевнено зробив крок уперед. Не піднімав кулаків, не намагався вдарити. Він просто подивився підлітку прямо в очі.

Спокійно. Крижано. Без жодного натяку на дитячу розгубленість чи страх.

І це спрацювало краще за будь-який замах. Діти — як дикі звірі, вони на підсвідомому рівні відчувають запах чужого страху. І так само чітко вони відчувають його повну, протиприродну відсутність.

Чорнявий раптом затнувся. Всього на секунду. Але цієї секунди Рену вистачило з головою. Хлопчик мовчки, не припиняючи зорового контакту, обійшов хулігана й спокійно сів на своє ліжко.

Кімната на мить завмерла в абсолютній тиші.

— Псих якийсь… — тихо, ніяково пробурмотів один із посіпак за спиною ватажка.

«Правильно, — відзначив про себе Рен, розправляючи стару ковдру. — Нехай краще думають, що я божевільний. Так безпечніше».

Уночі він довго не міг заплющити очей. Дивився крізь темряву в потріскану стелю й рахував удари власного пульсу.

Його новому тілу три роки. Три, блядь, роки. Він замкнений у крихітній оболонці, яка навіть не здатна бігати на довгі дистанції без задишки.