Я завжди буду вчора

Глава 6. У якій виявляється, що Стасові не так просто, як здавалося.

— Алло, так слухаю, люба! — з аж занадто щасливим виразом обличчя говорив у стаціонарний телефон Стас.

— Отже, слухай, я зараз на вокзалі, буду десь через годину, щоб до того часу вже на місці був! — строго вказав милозвучний жіночий голос.

— Звісно — звісно, я вже збираюся, люба!

— Ну дивись мені! — вирвалося з трубки за секунду до протяжного гудка та закінчення виклику.

— Я так зрозумів, ти вже йдеш, суниці свої не забудь! — крикнув Ярик Стасу, який активно збирався в кімнаті поруч.

— Ну що-що, а подарунок для своєї Міланочки точно не забуде! — додав, посміюючись, Олег.

— Ну, певно, тут ти правий! — відповів таким же іронічним тоном Ярик.

...Колеса старої міжміської електрички з іскрами зупинялися біля потрісканого бетонного перону. Повільно, зі скрипом, відчинилися старі металеві двері з облізлою синьою фарбою та іржею під нею. З них, перечекавши активний потік людей, старими металевими блискучими сходами вийшла дівчина. Нафарбована, в дорогій куртці, купленій Стасом за гроші, зароблені важко, продажем збитих ним самим дерев’яних ящиків та здаванням металобрухту. З білою шкіряною сумочкою, купленою за ті ж самі гроші. Маленького зросту, з блідою шкірою, довгим прямим чорним, як ніч, волоссям, гордо попрямувала до Стаса, який уже приблизно пів години чекав її з маленькою коробочкою в руках.

— Привіт, люба, дай мені валізу, вона ж важка, не напружуйся зайвий раз! — послужливо почав Стас.

— На, бери, а і ще…

— Слухаю, люба, кажи!

— У мене плани деякі з’явилися, тому погуляти завтра навряд чи вийде!

— Нічого страшного, люба, ти ж ще на тиждень, тому погуляти, напевне, ще встигнемо!

— А, точно, — байдуже і ніби зневажливо відповіла Мілана.

— А, ось, я суниць твоїх улюблених дістав!

— Знаєш, я, звісно, їх люблю, але навіщо ж було їх на вокзал тягти!? — крикнула на радісно усміхненого Стаса дівчина, але навіть це не збило його радості!

— Добре, ходімо, бо чого стовбичити посеред дороги.

— Так, звісно, люба!

...Четверо людей пили чай у залі із зеленими шпалерами, Оксана поралася на кухні, схоже, шукала щось до того самого чаю. Катя, майже муркочучи, тулилася до Аріни, Стас із Яриком говорили про якісь там деталі для велосипедів чи ще щось подібне. Оксана, яка занесла і поставила півтори молочні шоколадки на білу скатертину, неочікувано спитала у Стаса, який нещодавно прийшов:

— А як там твоя Мілана?

— Все добре, в неї справи якісь, тому ми погуляти не змогли, але я вже не можу до завтра дочекатися, ну, ми просто на завтра домовилися! — радісно відповів Стас.

— Ага, зрозуміла, — непомітно для всіх, ніби від суму, дуже трішки нахнюпившись, відповіла Оксана.

...Міський парк, по набережній, біля замуленого озера, викладеній вигорілою на сонці червоною бруківкою, йшла, тримаючись за руки, пара. Гріло слабке осіннє сонечко.

— Боже, Андрійчику, яка я рада, що нарешті змогла до тебе приїхати!

— Ну, а як же ти могла не радіти, — відповів хамовитого вигляду хлопець Мілані, плеснувши її, як, напевне, йому здавалося, легенько по голові! Дивно, звісно, що це не здалося їй неприємним, але тут годі й говорити.

— Андрійчику, ти обіцяв куриво якесь дістати!

Жалісним поглядом дивилася на хлопця дівчина, ніби собака, що просила їжу в скупого хазяїна.

— Добре — добре, зайдемо потім до мене, подивлюся, може, там щось і лишилося, — похмуро відповів юнак.

...Потроху п’ючи медовий чай з металевого блискучого термоса, повільно, спокійним темпом, закутавшись у клітчастий червоно-чорний шарф, йшов Олег. Поки проходив повз стару зелену лавку, на якій уже досить, певно, довгий час обіймалася парочка, поки він з сусіднього тротуару спостерігав за цим, у його недавно поголеній голові проносилися тривожні думки: «Так ось які в неї плани. Лиш два місяці тому попереджав, клялась, божилась, що більше ні, а от нового хахаля знайшла, та ще й років на шість старшого, бридота! На цей раз треба точно братові сказати, бо вже годі брехати — і він, і я мучимось!»

— Призирливо зиркнувши просто Мілані в самі очі, Олег попрямував далі по парку, лишивши її наодинці з маленькими ледь живими залишками совісті, які все одно вже жадібно вгризалися в її тонку бліду шию, на якій від страху щораз більше починала пульсувати артерія.

...У той же час у залі із зеленими шпалерами дружно сиділа компанія і жваво щось обговорювала. Катя так само тулилася до Аріни, а Оксана так само сумно дивилася на Стаса, який з величезним захопленням розповідав про насправді не дуже й свою Мілану.

— Та годі вже! — не на жарт розлючено гиркнув Ярик, — Мілана те, Мілана се, ох яка вона мила, чарівна і прекрасна! Скільки можна? Ти як той лебідь закоханий! А лебеді, між іншим, у курей не закохуються!

— Що ти гавкнув? — так само розлючено крикнув у відповідь Стас.

— Що-що, правду! Ти що не бачиш, не кохає ані краплини вона тебе! От згадай, куртку, сумку ти їй купив, пів року горбився, ящики збивав, а вона тобі що? Ледь чутне хамовите «дякую» і вигаданий тобою поцілунок у щічку, а й навіть якщо справді таке було, то хіба цього достатньо? Хіба це любов? — аж кричав, тиснучи на Стаса, Ярик.

— Та не розумієш ти нічого, кохає вона мене, ще й як, ви ж просто цього не бачите!

— Та зраджує вона тобі! — не витримавши, випалив Ярик, ще й так голосно, що Катя силою втиснулася в Аріну маленьким зблідлим личком і почала тихенько плакати.

— Так-так, зраджує, і не раз, зраджувала, зраджуватиме й продовжить! І не тільки я це бачив, і не раз! Олег, Аріна, Оксана з Катею! Хіба ж це не правда, Аріно, Оксано?

Аріна мовчки й неначе трохи налякано кивнула, в той час як Оксана, тільки завмерши, продовжувала силою стримувати сльози.

— Та ви що змовилися всі взагалі, — не встиг Стас вимовити, як просто йому в ніс прилетів міцний, чітко поставлений боксерський удар, викликавши ледь не фонтан крові з носа.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше