Вона, одягнена у скромне біле, як крила чайки, плаття з мереживними обшивками, стояла в кутку домашньої бібліотеки, біля відкритого навстіж вікна. Блідо-руде волосся охайно колихалося в такт з білими, напівпрозорими шторами. Янтарного кольору великі очі дивилися на підстрижену під каре маленьку дівчину в білій широкій сорочці, червоному галстуку та світло-синій спідниці з лямками на плечах, як у комбінезона.
– Маленький кролик забігає в нірку, а от олень нір не риє, тому й вовки частіше їдять оленів, – повільно, з надзвичайною легкістю, тихо виходили слова з блідих, маленьких, ніжних уст дівчини, повітряної, ніжної, чистої.
– Мене звати Катя. А тебе як?
– Аріна. Можна невеличке запитання?
– Про оленів і вовків? Можеш не казати, я сама розкажу, просто кролики розуміють, що маленькі і мають лапки, щоб рити нори, але олені теж можуть дати відсіч вовкам, олені ніколи не втікають, вони завжди тримаються один одного.
– Вибач, я не це хотіла спитати.
– Тоді що?
– Ти часом не Катя?
– Так, я!
– Не могла б ти спуститися вниз, тебе Оксана кличе!
Така спокійна, ніжна, прекрасна, ніби біла молода лебідка на діамантово-чистому озері, вона різко перемінилася в настрої, почала схлипувати і пищати, ніби п’ятирічна дитина.
– Ні, не хочу, не хочу виходити, страшно, страшно, не хочу, не хочу, не треба! – налякано кричала, як маленька дівчинка, постійна жителька бібліотеки. Аріна, зрозумівши, що далі так діло не піде, спустилася вниз.
За столом у вітальні сиділи двоє хлопців. На кухні поралася дівчина у білому, трохи замурзаному фартушку та з зібраним у пучок чорним кучерявим волоссям.
– Слухай, Оксано, ти вже чай заварила? У мене не вдалося її покликати, ну точніше, покликати вдалося, але коли вона почула, що її просять з бібліотеки вийти, почала вередувати і кричати так, що я дар мови втратила, ніби їй не п’ятнадцять, а п’ять.
– Ой, вибач, Аріно, з нею завжди так, зараз сама піду, а ти поки чай завари, будь ласка!
– Так, звісно!
Маленька дівчина у синій спідниці з підтяжками винесла невеликий, розмальований кольоровою емаллю пастельних відтінків чайник з вишневою заваркою. П’ять невеликих чашок виблискували разом з чайником у світлі старих ламп розжарювання в позолоченій люстрі, що висіла на низькій, побіленій стелі.
Стіни з блідо-зеленими ретро-шпалерами, виблискуючи нанесеним на них золотистим орнаментом, стискаючи кімнату без вікон та затримуючи жовтувате світло, створювали в ній такий сімейний затишок, який можна було знайти тоді далеко не всюди.
– Зараз би печива якогось, – голосно, так само як і всі свої слова, беземоційно виголосив Ярик.
– А і ще мармеладок! – додав, ніби трохи змученим від очікування голосом, Стас.
– Добре, зараз скажу Оксані, щоб бабусі подзвонила, аби по дорозі з роботи в магазин забігла, – швиденько промовила Аріна перед тим, як відволіктися на двох дівчат, що спускалися старими вузькими дерев’яними сходами, полакованими коричневим, ближчим до чорного, смолистим лаком, який вже давно-давно висох на них до тріщинок. Оксана спустилася по сходах, за нею, тримаючись за рукав її домашнього плаття, налякано стиснувши його і так само налякано стиснувшись, згорбившись за спиною Оксани стояла дівчина, трохи нижча на зріст за неї, з блідо-рудим волоссям та янтарного кольору очима.
– Ну, не мовчи! Чого ж так боятися? Ніхто ж не страшний! – лагідно заспокоювала сестру Оксана.
– Ну, крім Ярика, ніхто, он Аріна яка мила! – вигукнув з насмішкою Стас.
– Гей, хто тут ще страшний, що по пиці захотів? – відбуркнув трохи роздратовано Ярик, що Стас аж здригнувся, а Катя взагалі присіла, обхопивши голову руками та почала тихо рюмсати.
Ярик, глянувши на неї, зрозумів, що наробив, тому швидко, але акуратно, щоб ще більше не налякати Катю, присів біля неї. Акуратно, легенько поплескав її по плечі, підняв голову дівчини та, подивившись на бліде обличчя, тихенько, знову ж таки, щоб не налякати, вимовив: «Все добре!», встав і попрямував за стіл. Він не помітив маленьку, але таку яскраву іскру, яка всього на мить загорілася в глибоких, як бездонне озеро, чорних зіницях дівчини.
– Мене звати Катя, мені п’ятнадцять, я люблю читати, у мене є своя домашня бібліотека. Ще я дуже люблю шоколадне печиво.
– Навіть і не помітно якось, що їй п’ятнадцять, на вигляд десять, не більше, ну, може, одинадцять максимум, – здивовано казав Стас, та так само здивовано дивився на неї.
– Мені п’ятнадцять, я сказала, – викрикнула Катя високим голосочком і, відвернувшись, демонстративно надулася, щоб усією мімікою показати свою образу.
– Гей, перестань насуплюватися, це некультурно, чужа ж людина! – примовляла невдоволено Оксана, дивлячись насуплено на старшу сестричку.
«Дивно, звісно, що вона старша. Виглядає ж зовсім, як мала дитина, але на все ж є свої причини», – розмірковував десь глибоко в себе у великій, підстриженій під нуль голові Ярик.
За старим дубовим столом сиділи п’ятеро людей: двоє хлопців і троє дівчат.
Продзвенів зістарений часом механічний дверний дзвінок.
– Біжу-біжу! – вигукнула, йдучи до дверей, Оксана.
В коридор зайшла жіночка років десь шістдесяти п’яти у строгій сорочці з намальованими на ній фіалками та чорних штанях з білим ременем.
– Бабуся прийшла! Бабуся прийшла!
Кинувшись щучкою в пакет з продуктами та розриваючи там усе, Катя раділа:
– Печивко-печивко, шоколадне-шоколадне. Де, де, де? – кричала радісним голосом дівчинка. – Дайте мені моє шоколадне печивко?
– Вибач, Катрусю, вибач, не було в магазині, не було, розумієш?
– Як не було?
Дівчинка підняла голову і жалібними очима подивилася на бабусю, вона схлипувала і розридалася, наче дитя.
– Катю, не треба плакати, ну подумаєш, печива немає, наступного разу обов’язково купимо, – заспокоювала сестричку Оксана.
…За столом сиділи вже шестеро людей, Аріна з пані Анною активно обговорювали те, як краще вирощувати в теплицях астромерії і тюльпани.
#3223 в Сучасна проза
#11173 в Любовні романи
#2307 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 01.04.2025