– Давай, лізь під стіл, вона зараз прийде, напевно! – підсміюючись, наказувала Оксана Стасові.
– Ото сміхота буде, – додавав Стас.
Хлопець у спортивному костюмі так само сидів, виклавши на парту великі масивні ноги, всміхався блідими потрісканими губами.
– А може, нехай він якусь квітку візьме? – невпевнено, ледь чутно, дуже тихо запропонувала Аріна.
– Нарви квітів з вазона, – звернувся до Стаса Ярик. Схоже, що тільки він розчув те, що казала новенька.
Вона ж, здивувавшись, що її розчули, швидко повернулася і великими карими очима глянула на однокласника.
– Іде-іде! – викрикнула Оксана не так голосно, щоб почула вчителька, але достатньо гучно, щоб Стас почув.
Молода вчителька математики Ліна Олександрівна у вузьких темно-синіх джинсах і білому жакеті з’явилася в класі.
Раптом з-під вчительського стола вистрибнув Стас з трьома квітками декоративного лимонного дерева, що стояло в кутку класу за однією з задніх парт, та саркастично почав:
– Доброго дня! Це вам!
Поки майже весь клас розривався від сміху, Стас простягував квіти вже не шокованій, звісно, але все ж здивованій вчительці й сів за парту. Схоже, що вона чогось такого й очікувала.
– Ти знову за своє! Ай, марно, роби, що хочеш. Головне, не вбий нікого і сам не вбийся! – насмішливим тоном промовляла вчителька до жартівника. Він просто посміхнувся і продовжив писати щось у своєму зошиті.
Сміялася й Аріна. «Схоже, вона вже починає вживатися», – думав, усміхаючись, Ярик, спрямувавши свій погляд на щасливе личко дівчини.
#3229 в Сучасна проза
#11188 в Любовні романи
#2318 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 01.04.2025