Щабель нульовий. Назовні (Ad Lucem).

Я завжди бачу як ти спиш

Я завжди чую, що шепочеш

Я знаю те, про що мовчиш

Кого боїшся й чого хочеш…

   Куди не підеш, я з тобою

   Я твій незримий горб тепер

   Важкий, із бруду я і з гною

   А бруд змивається водою

   Іди і змий, поки не вмер…

                                        Твій Г

Щабель 0.  НАЗОВНІ (AD LUCEM)

Лиш не оглядатися! Ні на мить. Нізащо! І в жодному разі не піднімати голову! Туди, де зловісно шурхотить мокре листя, ніби щось незбагненно велике розгойдує гілки. Шелестить так, наче сто голосів водночас шепочуть щось прямо на вухо. Він вже вкотре мало не влітав з усієї сили в чергове дерево на своєму шляху. В тій темряві навіть з нормальним зором було не легко розгледіти що попереду. Особливо якщо всю дорогу дивитися лише собі під ноги, і ні сантиметра вище. Бо ж хто зна…

Ріка вже зовсім близько. Він чув як її сонні води стрімко перетинають той клятий безкінечний ліс. Та чи справді чув? Може лиш сам себе втішав?! Стільки різних звуків… Він так голосно дихав ,що це було більше схоже на стогін. Такий, що й самому стає страшно, коли його чуєш. Хоч він і твій.

Хлопець не міг розібрати - був його лісовий переслідувач позаду чи ні. На вмитій дощем, м’якій поверхні землі не було чутно його кроків. Та зупинятися не можна! Нехай і надалі думає що про його присутність і не здогадуються. Якщо воно слідує за ним, то одразу ж зіштовхнеться з хлопцем, як тільки  він припинить  хід. І що буде потім краще й не думати. Це ж що і з нею? З ними усіма?!

Щойно він все бачив. Вона востаннє вдихнула прямо на його очах. В його улюбленій куртці. І більше не ворушилася. Там, серед сотні інших. Посеред того моторошного цвинтаря з людських, навіки застиглих тіл. І як йому, лишень вдалося не стати одним із них, і покинути те безбожне місце?! Де навіть деревам вірити не слід.

Але ж він змалку любив такі історії. Несказанно їх боявся, але любив. В дитинстві у нього не було ні телевізора ні, тим паче, комп’ютера і про фільми жахів, що показували тоді по ТБ, він, зазвичай, дізнавався від вуличних друзів. Коли ж він став дещо старшим і переглянув ті кінострічки, то зрозумів що приятелі переповідали їх набагато страшніше аніж вони були насправді. Часто на узліссі вони гралися, відтворюючи якісь сцени з тих фільмів і то були дуже веселі ігри. І трохи страшнуваті.

Тоді в його середовищі ширилося безліч легенд, які були здатні добряче нажахати. Деякі з них справді відбирали сон на тижні, і змушували тамувати дихання щоразу, коли серед ночі щось починало шарудіти за вікном. Глузд переконував що це, скоріш за все, їжак, але дитяча фантазія вимальовувала куди кошмарніше пояснення. Та жодна з тих, буцімто, правдивих історій з босоногого минулого і поряд не стояла з містичною дійсністю, в якій він опинився.

І чому він саме зараз про це згадав?! Занурення в вибіркові спогади, мимоволі, сповільнило його рух і навіть дещо приспало пильність. В той момент лісом покотився пронизливий вереск. Хтось прокричав його ім’я. Голосно, але нечітко. Немов з під вакууму. Це сталося так несподівано, що хлопець, сам того не усвідомлюючи, різко озирнувся. На мить ледь не знепритомнів від того що накоїв. Однак на подив і щастя, позаду нього нікого не було. Нічого крім тривожного лісу, що ніби обійняв його з усіх боків. Він один. Полегшено зітхнув як ніколи до того.

Знову гучний крик. Знову його ім’я. Та ні. Це пастка. Її голос більше їй не належить. Це не вона. Не можна довіряти, не можна вертатися! Річка вже ось – ось. Він до нестями вірив в це. Усіма фібрами своєї істоти. Мусив вірити.

І мовби на підтвердження його сподівань, десь там, далеко, поміж густих дерев’яних сплетінь, загальну темінь ночі порушили таємничі вогники. Там, куди він з усіх сил поспішав, допоки той, нібито, знайомий голос не зупинив його. Що ж за світло? Чи то так зорі гралися з річковою водою, таки зумівши проникнути крізь щільне павутиння дерев?! А може… Ні! Це не воно! Не тут! Річка ж десь неподалік. Ось - ось…

Рушив туди. Вже рішучіше і прямо вдивляючись перед собою. Він таки досяг води. Якщо Садівник припинив його переслідувати, то вода вже зовсім близенько. Ще трохи і він змиє з себе весь цей бруд, яким був вкритий з голови до ніг. Загадкове світло наближалося. Точніше він наближався до нього. Тепер, це було більше схоже не Сонце. На сліпучі промені, що переможно вривалися в царство темнішої ніж зазвичай, ночі. Світанок?

Там, за краєм того проклятого лісу, йому доведеться чимало пояснювати. Чому все це сталося і як йому вдалося вижити?! Як подібне взагалі стало можливим?! Хіба після скоєного, хоч хтось зможе йому повірити?! Та він і сам би не повірив у схоже! Якщо вся та чортівня творилася десятиліттями але ніхто про це не відав, то як він зуміє себе виправдати? В якомусь метрі від цивілізації роками, без всякого сліду, зникали люди, а всім і невтямки. Чи байдуже? Як?

Все те, про що він щойно дізнався… Невже це справді сталося? Ті образи, що виринали перед очима, після почутого… Жахлива, шокуюча правда, яка весь той час була на поверхні. Ближче, ніж він здатний був уявити.

Прискорюючи крок, підніс до очей свою лівицю і, користуючись сяйвом, що мерехтіло попереду, глянув на годинник. Той зупинився ще близько другої ночі. Мабуть тоді, коли він бебевхнувся об те грубе коріння. Або ж під час спонтанного «купання» в багнюці.

Коли втретє на весь ліс пролунало його ім’я він вже не вагався і не слухав, адже його безперечний порятунок був за крок до нього.  Він без крихти сумніву помчав назустріч істинній дорогоцінності. Тій, яку не купиш і не вкрадеш. Бо, хто б там що не казав а бісове золото таки не росте на деревах.