1

28 жовтня 202* року 

В темряві мерехтіли, переливались неонові вивіски магазинів і бізнес-центрів. Вікна у більшості офісів ще досі світились. Десь було видно темні силуети людей. Лі Черін кинула погляд на смарт-годинник. 20.00. 

Кивнула сама собі. Добре. Якщо трохи поквапитись, можна встигнути на автобус і не чекати півгодини на наступний. 
Вона поправила шарф, щільніше закуталась в пальто. Було прохолодно. Тільки б не почався дощ. Бо парасольку вона забула. 

Дихання трохи збилось, але вона встигла. І в автобусі були вільні місця. Черін важко, втомлено опустилась на сидіння. Поряд сиділа дівчинка-школярка з рюкзаком, на якому поблискували значки з Бан Чаном, Феліксом і ще якимись айдолами, яких Черін не знала. В руках у дівчинки був підручник, і вона дивилась на сторінку сонними очима, навряд чи вже розуміючи зміст. Черін прикусила губу, подумавши: «принаймні, їй можна захоплюватись айдолами». Прикрила очі, втомлені від читання і сидіння за ноутбуком. «Тільки б не заснути. Треба купити щось гостреньке. І енергетик».

Автобус плавно їхав, трохи похитуючись, коли зупинявся. Пищав термінал, коли до нього прикладали картку оплати. Жінка в дорогому офісному костюмі монотонно відчитувала сина за те, що він нібито недостатньо старається на підготовчих курсах і отримав надто мало балів за контрольну роботу. Хлопчик так само монотонно угукав, і звук віддавався в вухах Черін, як ухкання сови. 

Вона розплющила очі. Хлопчик і очі примружував, як сова. Ще не так давно Черін сама була в тому ж човні. Нескінченні курси після школи, після курсів - домашні завдання. Зубрити - зубрити - зубрити, поки вона не падала обличчям в книгу, засинаючи за столом. І якщо це ставалось раніше другої ночі, батько будив її, погрожуючи паском. Казав, що вона ледарка, і якщо провалить вступні іспити, хай краще одразу йде стрибати з даху, бо така дочка йому не потрібна. 

Тепер вона навчається в Сеулі. 

Батько залишився в їх містечку. І вона не повернеться. Тепер батько хворий. І якщо їй телефонуватимуть з лікарні, вона просто не прийме дзвінок. А хто буде що питати, скаже, що була на додатковій лекції і поставила телефон на беззвучний.

Вона вийшла на зупинці, забігла в невеликий цілодобовий магазинчик. Купила піцу і кілька пляшок енергетика. А тоді - будинок-вежа, ліфт, крихітна квартирка на сімнадцятому поверсі. Черін швидко кинула сумку на стілець, переодяглась в піжаму, тоді дістала планшет, поставила заряджатись і сіла перед екраном, поглинаючи піцу і в перервах тихо зітхаючи від задоволення. 

Нарешті вона може дивитися просто дорами або тупі ток-шоу, а не освітні програми. 

В серіалі героїня провалилась в минуле і потроху завойовувала серце прекрасного заклинателя. Черін зітхнула: «Мені б так! Якби я тільки потрапила в минуле, Мішель був би моїм». 

Телефон завібрував. Черін глянула на екран. Мати. 
І тільки відсунула телефон в сторону. Якщо є якісь новини, хай пише. Розмовляти ж просто так - все, потяг з цієї станції давно рушив, не наздоженеш. 

Коли в першому класі молодшої школи Черін спробувала розповісти матері, як пройшов день і що смішного Джунхо втнув на фізкультурі, та подивилась на неї так, що радіти перехотілось, і сказала: «Ти в школу ходиш для того, щоб вчитися і готуватися до вступу в університет, а не щоб сміятися над жартами якогось нездари».

Повечерявши, Черін відкрила пляшку і в кілька ковтків випила приторно-солодкуватий, пахнучий полуницею, напій. Скривилась і пробурмотіла сама до себе: 
-Хімія. 

Але це було їй потрібно, щоб відвоювати ще якусь годину у сну і намалювати те, що хотілось саме їй, а не те, що малювала на комішени під замовлення і на завдання університетських викладачів.
На комішени вона малювала те, що замовляли. В університеті - грала роль старанної студентки, яка робить все, щоб і надалі доводити, що фінансування отримала недарма. Переробляла роботи по зауваженням викладачів, навіть коли не була згодна. Схиляла голову, демонструючи повагу до старших. 

Те, що вона творила для себе... 

Якби Мішель де Вольмар жив в один з нею час, то, бачили б подруги її роботи, подумали б, що вона одна з тих одержимих, які прагнуть заволодіти зіркою будь-що. 

У них в університеті старшокурсниця, дівчина з родини чеболів, навіть заплатила за те, щоб її улюбленого актора викрали і привезли до неї. Біля кавових автоматів про це шепотілись навіть з ноткою захоплення: «Її батько оплатив йому подорож до Європи і фотосесію у відомого фотографа, щоб він мовчав... оце у людей можливості!». 

Черін малювала його... так, що кожна лінія говорила: «я б володіла тобою, якби могла... мої руки були б на твоїй талії, твої губи припухли б і пульсували б від моїх поцілунків». 

Мішель де Вольмар. В уніформі… в простій домашній сорочці і штанах, біля каміну з келихом вина в руках... у вбранні покоївки... спиною до глядача, і видно тільки, як тканину сорочки стискають жіночі руки, сама ж жінка така мініатюрна порівняно з ним, що залишається прихованою. Олівець рухався по паперу. І кожен штрих наче говорив: хай в цьому, але я володітиму тобою так, як ніхто інший. 

...Черін лягла спати, і вже засинаючи, уявляла собі, що зробила б, якби Мішель опинився в її руках... Якби належав тільки їй.