Глава 37

Зверху в дверях з'явилися два темні силуети. Один швидко спустився сходами і відкинув тіло нападника убік, впав біля мене на коліна.

- Марто, кохана, з тобою все в порядку? Він тобі нічого не зробив? - стурбовано схилився до мене Максим.

Допоміг сісти і пригорнув до себе, зігріваючи і даруючи тепло та захист.

- Вибач, що ми трохи затрималися, Євген все записував на диктофон. Стримував мене. Я ж тримався з останніх сил. Але все було під контролем, він був у нього на мушці! Якби повів себе неадекватно, Євген би вистрілив! О, Боже, ти вся тремтиш!

Максим схопився на ноги, підняв мене на руки і розвернувся в бік виходу.

- Я віднесу Марту до хати, вона змерзла. І в неї шок! - схвильовано заговорив. 

- Так, ідіть, я пізніше підійду, - кивнув Євген, відступаючи на крок, щоб пропустити нас до виходу. - Я сам тут розберуся. Незабаром мої хлопці будуть тут, - в його руках забряжчали кайданки. - Мерзотник перейшов уже усі межі! Пограбування, незаконне володіння зброєю, погрози, напад, утримання в заручниках, шантаж! Йому світить добрячий строк. Але, думаю, не він ініціатор! В таких випадках завжди є замовник!

- Що-о-о?! Ви двоє знали, що цей покидьок прийде сюди, нападе на нас, і нічого не зробили, щоб його затримати? - раптом вистрибнув із-за полиць з банками Рест, швидко зорієнтувавшись у ситуації.

Він зрозумів, що його життю вже нічого не загрожує, і тепер почав “наїжджати” на рятівників:

- Я буду скаржитися! У мене є знайомі у верхах! Тобі це так просто не зійде з рук! Ти хто? Поліцейський? Полетиш із роботи аж бігом! Що за методи - піддавати загрозі життя людей?!

- Громадянине Оресте Конигар, - стомлено зітхнув Євген, акуратно рукою, обмотаною носовичком, підбираючи з підлоги пістолет нападника і ховаючи його у якусь прозору торбинку. Він спеціально дистанціював себе зараз і звертався до Реста на “ви”, хоча ще вчора після кількох келихів вина вони перейшли на “ти”. В голосі Євгена чулися гидливість і презирство. - У вас є право звертатися скрізь, куди ви захочете, і робити все, що ви там собі запланували. Але, думаю, треба буде надати детальні пояснення, чому ви приїхали до хати громадянки Марти Садовської. Чому біля вашого автомобіля лежить хустинка з залишками снодійної речовини. А ще в машині ми знайшли дуже цікавий журнал… Так що дуже вам рекомендую теж повернутися до… гм…. вашого автомобіля і чекати там на приїзд поліції! І не думайте, що зможете поїхати геть. Я записав номер вашого автомобіля, а поліцейський пост на трасі попереджено!

- Ти не посмієш мене затримувати! - збісився Рест. - Зараз же поїду геть! - він рвонув по сходах на вулицю, ледве не штовхнувши Макса, бо той повільно почав підніматися і поніс мене вгору по сходах.

Який же він негідник! І боягуз. Як я не бачила цього раніше? Але ця думка майнула десь у куточку свідомості та й згасла. Я не хотіла думати про людину, яка залишилася в моєму колишньому житті і вже ніколи не повернеться в теперішнє. Бо я не збиралася Реста туди пускати. Майбутня дитина лише моя! Фізичний батько - це крихітна частинка справи під назвою “батьківство”. А справжній батько - це той, хто справді любить і матір своєї майбутньої дитини, і саме немовля, яке народиться на світ.

І наче відгукуючись на мої думки, Максим спитав:

- З дитинкою все добре? Ти як відчуваєш? Я знаю, жінки інтуїтивно це знають… Я дуже хвилююся за нашу дитину! Так, нашу! Адже ти моя, Марто, лише моя! Я не відпущу тебе! Ніколи! І все одно буду повторювати й повторювати свою пропозицію вийти за мене заміж! Я не прийму відмови! Так і знай! Кохане моє сонечко! - він знову поцілував мене в скроню. 

І стільки хвилювання було в його голосі, що я ще більше розчулилася. Змогла проговорити лише “Так, з дитиною все добре!” і обняла Макса за шию, поцілувала швидко в підборіддя, вже трохи поросле щетиною. Втискалася Максимові в груди, схлипувала і не могла більше промовити й слова. Була сповнена полегшення і щастя. Все закінчилося, нарешті. Макс з'явився і врятував мене! Хвиля вдячності й кохання огорнула мене всю! Але трохи заспокоївшись, я вчепилася у Масову сорочку на грудях і прошепотіла:

- Максе, ти прийшов. Я й не сподівалася ні на кого, думала, все, влізла в таку халепу, що й не викручуся. Я чомусь вважала, що це Євген. А Рест… Він виявився підлим боягузом…

Тут ми почули шум мотора - очевидно, Рест все-таки не послухався Євгена і поїхав геть. Ну, це його проблеми. Не хотіла його згадувати!

- Марто, як я міг не з'явитися? - шепотів мені Макс, несучи світанковим садом і цілуючи в скроню. - Адже я кохаю тебе! Я до останнього не погоджувався з Євгеном на той дурний запис на диктофон! Ми повинні були чекати, поки грабіжник зробить хоч натяк на свій злочин! А це означало піддавати тебе загрозі на довший час! Проте Євген мене вмовив! Адже доказів про причетність покидька до пограбування музею у нас майже не було!

- Ти знаєш про музей? - здивовано спитала я в Максима.

- Небагато, - відповів він, ставлячи мене на ноги на порозі хати. - Євген описав ситуацію в двох словах. Попросив допомогти затримати злочинця, бо не встигав викликати поліцейських. А час ішов на хвилини! Досі він не був впевнений, хто з присутніх у тебе в гостях грабіжник. Аналізував, думав… А потім все закрутилося! Думаю, він розповість нам про все більш детально пізніше…

Максим підтримав мене за талію і провів по вітальні повз свій агрегат до залу.