Епілог

Я лежала на животі в ліжку і дивилася на свідоцтво про розлучення. З того часу, як мені його привезли, я робила це стільки разів, що напевно, якби вміла малювати, змогла б ідеально відтворити по пам'яті кожну лінію рамки цього документа, створити його ідеальну копію.

За вікном цвіла весна. Травень місяць. Погода ідеальна, сонячна, ясна, тепла. Аліна раз у раз тягала мене гуляти. Вона перевезла мої речі до себе в квартиру в наказовому порядку, тому що жити з мамою далі стало неможливо.

- Свою родину не створила, то й рада сестрину зруйнувати?! Не так я тебе виховувала! Не чекала такого.

- Мамо, по-твоєму я винна, що Вова зрадив Оленці?

- Зрадив не зрадив. Чоловік і дружина самі розібратися повинні без сторонніх. А ти взялася накручувати сестру…

Вона говорила та говорила. Сипала звинуваченнями і на мою адресу, і на адресу Аліни. Абсурдними звинуваченнями, несправедливими. Так само абсурдними і несправедливими, як і поради зберегти сім'ю. Розуміння цього було як спалах.

- Мамо, досить! Досить, зрозуміло? Якщо хтось і винен у тому, що трапилося, то це Вова. Він зрадив мені. Він мене вигнав. Принизив, розтоптав. Я не розумію, як після цього ти могла хотіти, щоб я повернулася до нього і як я могла розділяти це бажання. Але це не важливо. Все скінчено! І якщо ти не можеш цього прийняти, то мені буде важко з тобою взаємодіяти.

А потім ми зібрали мої речі та поїхали до сестри.

Від спогадів про той скандал мене пересмикнуло. Перевернувшись на бік, я підтягнула коліна до грудей. Не плакала. У якийсь момент виникло відчуття, що в мене просто вже не залишилося сліз. Наче я висохла зсередини і розсипалася в пил, а відчутною залишилася лише тонка зовнішня оболонка. Саме так я почувала себе в ці дні, якщо чесно. Просто оболонкою.

Яка їсть, п'є, спить. Про щось говорить із сестрою. Ходить із нею по закладах та гуляє у парках. Допомагає їй зі зйомками для профілю в соціальній мережі. Свій я видалила. Не могла дивитися на старі фото, зроблені з Вовою. Та й хвилю коментарів витримувати не могла та не хотіла. Навіщо? Що мені тепер показувати? Моє колишнє життя закінчилося, а нове… Створювати його в мене не було ні сили, ні бажання.

Сестра поїхала у чергову поїздку. Хотіла скасувати її, але я попросила не робити цього. Її життя має продовжуватися. Яскраве, красиве, насичене життя самореалізованої людини. А тому я переконала її, що буду в порядку, не хочу з нею і натомість хочу побути сама.

І ось я залишилася сама. Клацала дні, як горішки. Ранок. Вечір. Ранок. Вечір.

Встала, підійшла до вікна. Відкрила його і на повні груди вдихнула тепле і ароматне повітря. Захотілося вийти надвір. Походити, подихати. Саме це я й зробила.

Ішла, крутила головою, розглядаючи перехожих, будинки, машини. Побачила симпатичну вивіску кав'ярні та зрозуміла, як сильно хочу випити кави. Зайшла. Бариста насторожено зиркнула на мене. Я спіймала своє відображення у дзеркальній стіні. Бліда, змарніла, з розпатланою косою. Одягнена в пом'ятий чорний спортивний костюм. Невже ця страшна жінка – я сама?

Я… Я ж не така! Не така…

- Ви замовлятимете? - у думці увірвався голос баристи.

- Лате, будь ласка і…. І ось цей мафін, шоколадний.

Розплатилася. Вийшла зі стаканчиком надвір, зробила великий ковток. Як смачно. І як сильно хочеться їсти, адже я не могла згадати, коли саме робила це востаннє. Солодкий смак маффіна викликав бажання замуркотіти від задоволення. Сонячні промені пестили шкіру.

Як же чудово! Як неможливо здорово жити.

Широко посміхаючись, я йшла вулицею. Їла мафін, пила каву. І мені було начхати, що перехожі косилися на дивну, худу, неохайно одягнену жінку, яка посміхалася невідомо чому.

Загорнувши за ріг я побачила страшну картину. Автомобільна аварія. Дві машини, що не розминулися на перехресті. Навколо них кільцем перехожі. Крики, паніка.

Ледве розуміючи, що саме збираюся робити, я кинулася туди. Розштовхала ліктями роззяв.

Двері однієї з машин були відчинені. Усередині нікого. А з іншої, більш постраждалої машини саме намагалися витягнути водія. Я підскочила до них.

- Не можна його чіпати до приїзду швидкої!

- Треба на рівну поверхню укласти і підняти ноги, щоб тиск ...

– Дайте пройти! - почула я свій голос. - Обережно, голову фіксуйте.

- Дівчино, а ви хто така?

– Я? Я… Я лікар! – випалила я. - Кладіть на асфальт.

Впавши поруч на коліна, почала оглядати. Руки ніби самі собою виконували потрібні дії. Машинально. На автоматі. По пам'яті.

Пульса не було… Чорт! Ні! Час…

- Починаю серцево-легеневу реанімацію!

Качати. Качати. Качати.

Дихання збивалося, руки боліли з незвички, але я вперто продовжувала. Серце билося як шалене, на очі наверталися сльози.

Ні! Ні! Не вмирай! Не смій вмирати!

Раніше, в тому іншому житті, коли я працювала на "швидкій" мені ще не доводилося втрачати пацієнтів.

Першим ти не будеш!

Рваний рух грудної клітини.

Є! Є… Три хвилини…

Вдалині знайомий вереск сирен "швидкої допомоги".

– Була зупинка серця. Три хвилини серцево-легеневої реанімації. Черепно-мозкова, внутрішня кровотеча, - торохтіла медикам.

- Колега? – посміхнувся фельдшер.

Я кивнула.

І зрозуміла, що знаю, що саме робитиму далі. Ким стану. Знову

Шановні читачі! Цю частину історії Оленки закінчено. Дякую, що прожили її зі мною та з нею. Якщо вам цікаво, що буде далі - як зміниться героїня, яке життя побудує, знову зійдеться з колишній чоловіком чи зустріне нове кохання, то заглядайте у новинку!

Олена: Після зради чоловіка та розлучення з ним все, чого я хочу - це присвятити себе улюбленій роботі лікарем “швидкої допомоги”. Ніколи більше в моєму житті чоловіків не буде. З мене досить. І те, як сильно мене тягне до мого боса, цього не змінить.

Дем'ян: Красиві жінки однакові. Меркантильні та продажні. Після того, як колишня дружина мене зрадила з багатим козлом я більше на таку не поведуся. Але чомусь новенька не виходить у мене з голови.