Розділ 8. Заколот у метро (частина 2)

Як добре, що я була одягнена в худі з капюшоном. Але потрібен був ще один елемент, щоб прикрити обличчя, тому я вирішила скористатися телепортом предметів, хоча скоріше всього, це був обмін… Тепер я носила кілька браслетів на руках, щоб в разі чого я могла телепортувати собі необхідну річ. Тож, обмінявши один браслет на чорну маску, я прикрила своє обличчя, щоб мене добре не запам’ятали.

– Всього лише запобіжні заходи, – пояснила я Іванці, що спостерігала за моїми діями. – Я не збираюся повністю ховатися, щоб прям ніхто мене не впізнав. Це лише для того, щоб мене не сильно запам’ятали, коли я промайну десь на камері.

Так, я не хочу світитися. Вільне худі добре ховає комплекцію мого тіла і волосся, а маска прикриває трохи більше половини обличчя. Так навіть одразу й не скажеш, хлопець я чи дівчина. Чергова людина з натовпу, що майже нічим не виділяється… якщо я раптово з’явлюся у вагоні, той чоловік навіть не зрозуміє, що мить тому мене там не було.

– Удачі, – мовила до мене Іва, коли я вже зібралася рушати.

Не знаю, чи вона мені знадобиться. Я розраховую лише на власні сили.

За мить я перемістилася у вагон потягу, де був той чоловік. Мені не важко телепортуватися, коли я знаю, як виглядає потрібне приміщення у реальному часі, а на відео було все доволі чітко видно. Тому це не вартувало мені особливих зусиль.

Звісно, чоловік із пультом від бомби нічого не запідозрив, але моє раптове виникнення з повітря помітило багато людей, що стояли поруч. Божечки, у цьому вагоні аж надто багато народу… забагато зайвих свідків. От як би ви відреагували, якби побачили, що людина виникла з повітря? От секунду тому її тут не було – а тут з’явилася прямо на очах…

Цих свідків треба позбутися. Ви не думайте нічого поганого, я просто моментально відімкнула усім присутнім свідомість. І відімкнула усі телефони про всяк випадок. Люди вмить наче заснули, похилили голови… і залишилися лише я та чоловік із бомбою.

Цей тип здивовано озирнувся по сторонам. Усі були без свідомості. Спершу він не міг зрозуміти, що коїться. Чого це раптом усі вирубилися? І лише я стою перед ним, одягнена у чорне, та ще й із чорною маскою на обличчі…

– Вітаю, – мовила я, ледь стримуючи усмішку.

– Ти хто?

– Просто пересічна людина, що їхала з Вами у метро. Будь ласка, вимкніть бомбу.

– З якого… звідки ти взагалі вирішив, що її можна відімкнути?

Прекрасно, він сприйняв мене за пацана. Голос у мене не надто мелодійний чи ніжний, цілком зійде за дитячий у хлопців… але хіба у такому віці хлопці досі мають дитячий голос? Чи я виглядаю якоюсь низенькою й маленькою?

Загалом, не важливо.

– Ви ж навіщось просили викуп. Отже, можете відімкнути бомбу, – повільно мовила я. – Інакше навіщо увесь цей шантаж?

– Але з якого дива мені слухатися тебе? – вишкірився чоловік. – І що з усіма довкола? Чого вони… вирубилися?

– А це не твоя справа. Поглянь мені в очі, – різко відрізала я. – І слухай уважно. Ти робитимеш те, що я тобі скажу. Зрозумів?

«Якого біса… якого біса моє тіло не слухається мене? – ошелешено думав чоловік. – Чому я дивлюся йому в очі… чи це таки вона?»

– Бідолашний, тебе кинула дівчина, – пробурмотіла я, риючись у його спогадах. – Ти незаможний, не маєш постійної роботи, квартири… ось, навіщо тобі знадобилися гроші. Та не лише це… від безвиході, ти вирішив покінчити зі своїм життям. Чи я не права?

Чоловік налякано завмер і не міг поворухнутися. Чесне слово, я ж не казала йому завмерти… невже так перелякався? Бідолаха.

– Бомба прикріплена до тебе, – повільно проказала я. – Тому ти й заборонив кому-небудь заходити сюди… чи виходити. Усі присутні – твої заручники. Якщо вибух станеться, ти втілиш своє бажання самогубства, плюс забереш із собою кілька душ. Якщо ж ні – ти отримаєш гарний викуп. І бомбу ніхто знайти не зможе, адже вона тут, прикріплена до тебе…

– Звідки ти все це знаєш?..

Ні, думки я читала його лише частково. А про місцезнаходження бомби я здогадалася. Це було не складно. Та й одяг у нього вільний, під ним легко заховати вибухівку.

– Анулюй бомбу, – наказала я.

І він миттю ж послухався. Ніхто не посміє перечити моїм бажанням…

А тоді я вирвала телекінезом бомбу з-під його одягу, вхопила її і телепортувалася кудись подалі, у відлюдне місце. Якась пустеля. Перше, що спало на думку. Відкинула бомбу на безпечну відстань і подумки підірвала її, тим самим знищивши цей небезпечний предмет.

А тоді повернулася у метро, де знаходилася Іванка з іншими.

– Бомбу знешкоджено і знищено, – проказала я до Іванки, знімаючи з себе капюшон і маску, обмінюючи її назад на браслет. – Не знаю, як це і куди повідомляти, але ніякої бомби вже немає, усі в безпеці.

– Це добре… – пробурмотіла вона. – Але у нас проблеми.

– Які ще проблеми? – я спохмурніла. – Божечки, я вже так спати хочу… невже ви не могли впоратися без всяких проблем?

– Пробач, але тобі доведеться ще трохи попрацювати. Ситуація… може бути небезпечною для всіх нас. Під час евакуації Алекс допомагав пораненим, у натовпі багато нещасних випадків може трапитися…