Глава 1

Вона не хотіла повертатися до цього міста. У своє минуле.

Альона дивилася на краєвид, що проносився за вікном автобуса, й мимоволі згадувала все, що колись змусило її поїхати. У спогадів був гіркий смак зради та розчарування. Та, піддавшись вмовлянням шкільної подруги, зараз вона кілометр за кілометром наближалася до міста й дуже боялася, що ця хвиля накриє її з головою.

Лише два тижні тому вона повернулася з Італії, де останні сім років працювала доглядальницею старенької синьйори, яка виявилася непотрібною власним дорослим та самостійним дітям. Залишатися там назавжди Альона не збиралася, тому за першої нагоди вирішила повернутися на батьківщину. Вона так і не звикла до життя в Неаполі, не завела друзів і постійно почувалася там чужою.

Після повернення Альони в Україну однокласниця й шкільна подруга Маша Галич (хоча ось уже шість років як Нікітіна) прямо-таки обірвала телефон. П’ятнадцять років тому вони закінчили школу, і тепер Маша кликала її на зустріч випускників, яку організовувала разом з іншими однокласниками, що залишилися жити в місті.

Попередні зустрічі – через п’ять і десять років – Альона проігнорувала: були люди, яких вона не хотіла бачити. Цього разу вона теж стійко трималася два тижні, вигадуючи вдалі й не дуже відмовки, але три дні тому здалася.

Та за кілька кілометрів до міста вона знову засумнівалася. Може, не варто було приїжджати? Чи краще нарешті подивитися страхам у вічі? Все-таки минуло п’ятнадцять років.

– Альоно! Я тут!

Деякі люди на автовокзалі мимоволі озирнулися на молоду рудоволосу жінку, яка енергійно махала комусь рукою. Альона теж одразу помітила подругу й упізнала її руду шевелюру – Машка, як і раніше, вміла виділятися в натовпі та привертати до себе увагу.

Намагаючись не впустити важку валізу та спортивну сумку, Альона почала пробиратися до подруги крізь натовп. Але за кілька кроків завмерла.

Вільний літній сарафан Маші майже не приховував її округлого живота.

Телефоном подруга вже повідомила про свою вагітність (і навіть жартувала, що «вагітним відмовляти не можна – миші заведуться»), але Альона все одно не була готова побачити її такою.

У животі все стислося в неприємний важкий клубок.

Вона ніколи не звикне до своєї реакції на вагітних жінок і на жінок, які гуляють із маленькими дітьми. Адже вона ніколи не зможе пізнати радощів материнства. Навіть знаючи про це вже сім років, вона й досі не змогла змиритися з вердиктом, який виніс лікар.

Затримка була секундною, її відчула тільки сама Альона. І щоб не викликати запитань у подруги, вона кинула речі на землю й міцно обійняла Машу:

– Як я рада тебе бачити! Я так сумувала! – Сльози навернулися на очі.

– Я теж, – прошепотіла Маша. – Дуже сумувала.

Дівчата підійшли до машини, і Альона закинула речі в багажник. Хотілося багато про що поговорити, але поки обидві мовчали.

– Я була не права. – Альона першою порушила тишу. – Мені варто було приїхати сюди заради зустрічі з тобою. Ніякий Skype цього не замінить.

– От бачиш. Марію Андріївну потрібно слухати. Вона поганого не порадить. – Засміялася подруга.

– А ще вона дуже скромна. – Альона посміхнулася. – Машко, ти не змінилася.

– Ні, змінилася, – серйозно заперечила та. – Ми всі змінилися. Знаєш, перед цими зустрічами випускників на мене така ностальгія накочує, хочеться поговорити про шкільні роки. Тоді все було легко й просто, а головне – весело.

– Це точно!

– Так, зараз завеземо тебе додому, – продовжила Маша. – Сьогодні ти відпочиваєш, а завтра почнемо готуватися до зустрічі: пройдемося магазинами, заскочимо до салону й таке інше.

– Стоп-стоп-стоп, – заперечила Альона. – Ми що, на конкурс краси збираємося? До чого це все? Машо, ти щось недоговорюєш?

– Ні, ні. – Подруга похитала головою й додала: – Ну, ось ми й приїхали.

Альона насилу затягнула речі на четвертий поверх – ліфт, як завжди, не працював. Маша поривалася допомогти, але Альона не дозволила їй підіймати важке, лише попросила відчинити двері й дуже здивувалася, переступивши поріг.

– Ти що, зробила тут генеральне прибирання? – Альона подивилася на подругу.

Це була квартира тітки Вікторії, яка виховувала її з п’ятнадцяти років і померла три роки тому. На похорон Альона приїхала, але не мала можливості залишитися, щоб вирішити подальшу долю квартири, тож попросила Машу доглянути за нею. Звичайно, квартира потребувала ремонту, меблі були старі, але зараз усе блищало.

– Та ти що, я навіть удома прибиранням не займаюся, – відповіла подруга. – Зараз для цього є спеціальні агентства: зателефонував, зробив замовлення, тобі прислали людину – і все. Самій нічого робити не треба, хіба що стежити, щоб усе було зроблено якісно й так, як ти хочеш. Тому, – діловито продовжила Маша, – у квартирі чисто, все вимито, холодильник повний їжі – я вчора все купила.

Побачивши, що Альона збирається щось заперечити, Машка просто розвернулася й пішла на кухню. За кілька хвилин вона повернулася з пляшкою шампанського і двома келихами: