Розділ 2. Спір на віс золота

Під дике розчарування, я застала Діму біля виходу зі спортзалу. Його самозакохана усмішка і спокійно вираз обличчя, мене порядком, під бісив. Зараз хотілось, або врізати йому по самі помідори за переслідування, або відірвати вуха. Не скажу за, що, але теж досить ефектно з мого боку.

Минаючи самозакоханого засранця, я вже зірвалася на біг. Ну, не, може, мені так не пощастити. Хоча, коли мені щастило? З того часу, як це дурень переїхав по сусідству, мені щастити ще років двадцять не буде.

От про, що я? Зараз цей безлаберний індик схопив мене за лікоть і притис до своїх стальних грудей. Благо не голих. Я спробувала відпихнути напищеного півня, але марні зусилля. Мене, наче сильніше затягувало в стальні окови обіймів.

— Ти, що собі дозволяєш?! — обурилася та з розмаху гепнула коліном по шарам. Діма, звісно, сильний мачо, але мене не проведеш. І на такі ласки всі чоловіки болісно м’явкають. Так, тобі, бісів сусіде!

Поки згорблений Діма вив і тримався однією рукою за свої алмазики, я спробувала вирватись. Ха! Не вдалось. Цей хрін із перцем тримав мене так, немов я найдорожча копійка у всій країні.

Ну, що ж… тобі й гірше.

Відійшовши від першого потрясіння, хватка звіра стала міцнішою, а мої нерви слабішали. Ну, усе, пихатий дурню. Молись про пощаду!

Мої мізки почали плавитися від такої близькості, а серце зрадницьки здавило у хватці звіра. Я зашипіла, мов змія. Зібрала всю свою силу в кулак і врізала так, що Діма відлетів від мене, як пробка від шампанського. Я ж розправила плечі й готова була показати свої ядовиті крила.

— Ще раз підійдеш до мене, тобі кришка. Зрозумів? — звісно, жаліти я його не хотіла, але все ж щось у мені кричало зупинитись. Перестань. Але, коли заграєшся, то зупинитися просто не, можливо.

Відклавши свої нерви в коробочку. Додала швидкості й забігла в найближчий клуб. Де мене й підловив розлючений сусід, яки ой, як не добре на мене зиркав.

Втеча не вдалася. Побої теж. Будемо приміняти тактику відлякування. Ох, не хотілося мені, щоби психіка цього красеня постраждала, але іншого виходу не бачила. Так і почався наш неповинний спір. У якому мене добре підловили. Бо програвати, я все ж не любила. Отож…

Спір був на те, хто з нас найбільше поцілує присутніх у залі. Хм…

«Чому не бувати, тому не минути» — подумала і схвально кивнула.

— Завтра на цьому ж місці, крихітко. Усе ж день Закоханих. Сподіваюсь після мого виграшу, ти будеш моєю валентинкою. І, я побажаю тебе бачити у своєму ліжку, — його очі заблищали вогнем. Я ж відірвалася від своїх думок і зрозуміла, що мало він отримав. Завтра додам йому кілька стусанів.

— Окей, сам напросився. Дивитись, як я буду цілувати красеня, ти будеш пускати слинку. М-м-м… Неминуче задоволення, — протягнула солодко.

Діма нахмурився, але не прокоментував свою ж помилку. Бо тепер нас слухали всі. А давати задню вміли тільки слабаки.

— Ну, що ж… присутні. Завтра, на тому ж самому місці, я зацілую вас до пів смерті, — звернулась я до спільноти, яка зібралася навколо нас. Хмикнула. Кинула останній погляд на скривлену фізіономію сусіда й ходою Павлівна пішла геть.

***