20.

Вони прийшли майже останніми. Сонце вже сідало, додаючи таємничості навколишній атмосфері. Тут у лісі, сонце створювало загальний фон. Відчуття загострювались, а почуття посилювались.  Дівчина захоплено оглядалась одночасно відчуваючи страх перед невідомістю.

Дівчата прямували тією самою стежкою, що і попереднього разу.

 - І куди ми прямуємо?

 - Треба трішки далі пройти. – через деякий час мовчання відповіла Яна.

Навколо через деякий час стало зовсім темно. Віра увімкнула ліхтарик, так як це щойно зробила Яна. Треба було освітити шлях.

 - Щось вже я не відчуваю того оптимізму, який відчувала, коли погоджувалась.

 - Потерпи ще трохи. Майже дійшли…

Кроків за десять вони побачили дивовижне видовище. Наче небо з зірками опустилося на землю. І ці зорі кружляли поміж дерев нагадуючи рух зірок.

 -  Дивовижно. Що це таке? – нарешті промовила Віра, навіть не кліпаючи очима, щоб щось не пропустити.

Яскраві вогники долітали майже до них.

Яна усміхнулась і пояснила.

 - Світлячки. Маленькі комахи. Це вони створюють неймовірну красу.

Вірі закортіло зловити одного з них в свої долоні і вона трохи покружлявши навколо себе, змирилась з тим, що це неможливо, тому що комахи наче передбачаючи її дії вислизали з рук майже перед останнім рухом.

 - Залиш їх. Ти не зможеш зловити жодного з них.

 - Вони неймовірні. – захоплено відповіла Яні, все ж не полишаючи свої спроби.

 - Йдемо, нас вже чекають.

І дівчата рушили одна за одною далі. Вона все не могла відірвати свій погляд, намагаючись  запам’ятати цю саму мить. Свої відчуття і емоції, які викликали ці неймовірні створіння.

Очі звикли до темряви навколо, а вони все прямували вперед.

Через деякий час дівчата побачили багаття і попрямували до нього, порушуючи тишу своїми кроками.

 -  Мої вітання. Нарешті. Ви майже запізнились! – Макс сьогодні невдоволено їх оглядав.

 - Трохи затримались, спостерігали за світлячками. Неймовірне видовище. Тим паче Віра бачила їх вперше, тому я не стала її підганяти.

Макс усміхнувся. Арсен з Мариною і Іваном привіталися з ними по черзі. Вогонь дивно освітлював їхні обличчя

 - А ми чомусь вирішили, що сьогодні вас не буде. – промовив Арсен, зручніше влаштовуючись.

 - Ну ми просто не могли пропустити таке видовище…

 - А ти коли небудь зустрічала світанок? – запитав Максим у Віри.

 - Так з братом і його друзями.

 - Я сьогодні вам зіграю мелодію гурту Metallica «Nothing else mаtters», якщо хлопці захочуть, то заспівають слова. Якщо ні, то ні. Нікого не змушуємо.

Коли він доторкнувся до струн, швидко перебравши їх усі. Віра знову заціпеніла. Музика заполонила собою навколишню тишу і здавалось всю її свідомість. Дівчину це дуже здивувало. Вона завжди знала, що вразлива, але щоб отак одразу реагувати…..

Віра охопила себе руками, щоб якось зупинити сироти на шкірі.

Тепер вона зрозуміла, чому мама так особливо ставилася  до цього музичного інструмента. На перший погляд не дуже приємні звуки зачіпали всередині якось по-особливому.

 - А я зовсім не вмію грати. – з сумом в голосі промовила Яна.

 - Я виявляється теж. -  відповіла Віра, не в змозі відірвати свій погляд від хлопця, який в цю саму хвилину заполонив звуками навколишню тишу.

А слова пісні і дивовижні звуки гітари все розносились лісом….

Потім вони спілкувалися, чекаючи ранку, доки Іван не сказав, що потрібно вирушати на пагорб.

Поки вони йшли Віра дивувалась тому, як птахи відчували світанок, ще навіть не побачивши сонця. Їхній спів звучав трохи дивно майже в повній темряві ночі.

Вони всі йшли мовчки, доки не вийшли до невеличкої галявини.

Вірі навіть подих перехопило від побаченого. Урвище попереду і Сонце….Воно ледь підіймалось, освічуючи поки лише невеличку частинку землі.

Ще не було тепла і таких приємних променів, було просто світло.

 - Тепер давайте всі разом візьмемося за руки….- промовив Арсен.

Віра відчула, як Макс взяв її за руку з однієї сторони, а Марина з іншої.

Вони всі спостерігали за його повільним рухом вверх. Вірі здавалось, що вона навіть дихала через раз, щоб ні в якому разі не зруйнувати враження…

Тим часом небо продовжувало освічуватись. Через деякий час сонце вже повністю з’явившись, подарувало їм нарешті тепло.

Через деякий час вони всі посідали на землю, зручно влаштовуючись.

Віра зробивши крок назад не очікувано наштовхнулась на когось. Це був Максим. Зніяковіло усміхнувшись, нарешті вмостилась на землю.

Йти звідсіля зовсім не хотілося. Можливо кортіло запам’ятати цю всю красу, а можливо ще хотілося побути в цих всіх відчуттях, які здавалось наповнювали кожну клітинку її організму.

 - Мені дуже сподобалось, як ти сьогодні чи вже вчора грав. Як на мене у тебе талант…

 - Мені дуже подобається грати. І це все стало наче невід’ємною частиною мого життя. – промовив хлопець, а потім усміхнувшись, легенько доторкнувшись до її ноги зі сміхом промовив: - Талант?! Таке ще скажеш? Ти ще не чула як Арсен з Іваном соло грають….Он Янка з Мариною завжди їм аплодують більше ніж мені. А де це ти так навчилася грати? Я просто минулого разу не встиг запитати…

Віра подивилась на свої ноги, роздивилась пальці. Чомусь усміхнулась сама до себе. Макс здавався якимсь близьким, рідним. Чомусь закортіло йому все розповісти.

 - В мене братик зник в невідомому напрямку. І я відправилась його шукати. І це напевно було не правильно…бо мої пошуки так і не розпочавшись зайшли в глухий кут.

 - Нічого собі справи….А може він той….щось накоїв?

Дівчина підняла очі і подивилась за обрій…..