1.

В вагоні Віра все думала про своє дитинство. Не дивлячись на відсутність великої кількості іграшок і гарних речей вона найчастіше відчувала щастя. Чи то мама їх так виховувала, чи то вони з Валіком такими були? Дівчина і досі не знала, але навіть при незначних спогадах про минуле на губах з'являлась посмішка. 

Особливо тоді коли вони грали на піаніно. Матуся весело хлопала в долоні, а вони з Валіком по черзі змінювали один одного. Дивина, що вони обоє були однаково талановитими і вона і брат. Неначе всі ті матеріальні негаразди, компенсувалися даними від природи талантами.

Велике місто зустріло дощем. Зовсім не сильним, а таким млосним і нудним. На який тільки хочеться дивитись з вікна теплої квартири чи будинку і пити теплий чай. Дівчина спостерігала, як люди скоріше виходили з вагону поспішаючи. Віру ніхто не чекав, тому і поспішати не було потреби. 

Гроші у Віри були, вона весь цей час трохи заощаджувала, відкладаючи на подарунки рідним, але зараз вони їй не абияк знадобились.

Дівчина навіть зловила себе на думці, що не хоче виходити. Ніби там за межами вагону, вона розчинившись у натовпі втратить себе. 

Може мама дійсно була права, спиняючи її? 

Тепер вона вже не була такою впевненою у власних силах, як вдома поряд із нею. Дістала телефон і поринула у розглядання фотографій. Мама і брат посміхались саме їй і в їхніх очах вона бачила любов.

 - Треба вже виходити. - промовила до неї провідник вагону.

 - Так. Я знаю. - відповіла Віра, дуже повільно підводячись і беручи до рук власні речі.

Потім дуже повільно вийшла з вагону.

Біля потягу вже майже нікого не було і дівчина повільно пішла туди, куди йшли всі. Дощ, як не дивно подарував полегшення. Всередині вокзалу все було наповнено метушнею і шумом. Оточуючі знову поспішали, підганяючи і її. 

Спочатку Віра йшла у тому ж ритмі, що і всі, але через деякий час зрозуміла, що такий темп не для неї. Вона різко зупинилась.

Хтось наштовхнувся на неї. Люди почали невдоволено її обходити.

 - Йди. Чого зупинилась? Бо затопчуть... - хтось промовив їй справа, знову штовхаючи.

І вона пішла. Спочатку повільно. Потім швидше... Натовп вивів її на вулицю, де Віра нарешті відчула полегшення.

Вона дістала телефон, щоб подивитись, де шукати потрібний клуб, але телефон зненацька сів, відмовляючись працювати.

Дівчина з надією поглянула в обличчя оточуючих людей, які байдуже проходили повз, навіть не зупиняючи на ній свій погляд. Підтримки зовні не було.

І тут її погляд зачепився за обличчя чоловіка, який стояв біля аптеки і теж як і вона вдивлявся в обличчя безкінечного натовпу.

Вона не рішуче підійшла ближче і встала навпроти. Напевно, їй не потрібно було так робити, бо чоловік виглядав занедбано і червоними очима вже спокійно спостерігав за нею.

 - Вам погано? - нарешті спитала Віра, здогадуючись, що йому потрібно.

 - Та ліки потрібні, від серця.... Може купиш? А то нема нічого...

 - Ще ранок зовсім і вже потрібні?

 - А без них мені дуже погано....

Віра впевнено зайшла до аптеки  і купила йому невелику пляшечку.

 Чоловік побачивши пляшечку крапель жваво посміхався.

 - Мені треба, щоб ви мені розповіли де тут можна зупинитись на один чи два дні?

 - Що безкоштовно? - спитав він, протягуючи руку.

 - Можна і за гроші. Тільки, щоб не дуже дорого... - відповіла Віра, даючи її йому.

 - Ну безкоштовний там на тій стороні, але напевно тобі не дуже підійде. - промовив він, уважно розглядаючи її і одночасно, відкорковуючи пляшечку і переливаючи її в іншу.

 - А такий більш менш прийнятний. - він трохи замислився. - Можу тебе провести... якщо ти звісно не проти....

 - Мені потрібно десь зупинитись і зарядити телефон, бо я в поїзді забула...

 - Ну тоді пішли. Тут недалеко...

Ніколи Віра не довіряла незнайомим людям, тим паче чоловікам, але заспокоювало те, що зараз був ранок і навколо була купа людей. 

По дорозі чоловік розповів, що його звуть Василем і він тут живе з самого дитинства. Зараз правда, йому трохи не щастить, але він надію не втрачає. Віра мовчки слухала чоловіка, який напевно вперше за довгий час знайшов вільні вуха і не втрачав можливості поговорити.

Вже через хвилин десять Віра знала, де можна поблизу не дорого поїсти, яке метро недалеко і де найближчий супермаркет.

 - Ось тут. Більш менш пристойне місце. - промов він, показуючи на потрібний будинок.

 - Дякую.

 - Це я тобі дякую. - відповів він, а потім неочікувано спитав - А як тебе хоч звати, добра дівчина?

 - Віра.

Василь здивовано дивився на неї і дівчина бачила, як емоції на його обличчі, змінюють одна одну.

 - Напевно це те, що мені потрібно. - промовив він, швидко зникаючи з очей.

Дівчина подивилась на його постать, яка вже через мить втратила обриси. Потім перевела погляд на двері і впевнено відкрила їх.