Я глянула на Скотта. Він усміхнувся мені, хотів підбадьорити. Ми підійшли до ями і чаклун сказав:
— Спробуй спочатку сама. Наскільки я знаю, це був перший раз, коли ти користувалася силою землі, так?
— Все вірно. Але я була на емоціях.
— Тоді все зрозуміло, — заявив Скотт, з серйозним виглядом потерши підборіддя. — Зараз сядь, відчуй під собою землю, зосередься, спробуй все уявити і тоді пускай в хід свою силу.
Я так і зробила. Закрила очі, сіла на землю, однією долонею доторкнулася до неї, а іншу направила в сторону ями. Уявила, як на місці порожнечі з'являється земля, а на ній трава.
— Ти молодець! — видихнув біля мене Скотт, поклавши свою долоню мені на плече. — Можеш розплющувати очі.
Відкривши очі, я вже не побачила тієї ями.
— У тебе надзвичайний дар. І розвивається він такими ж надзвичайно швидкими темпами. Якщо ми вже зайнялися землею, то… спробуй обережно трохи підняти нас. Спробуй створити такий собі маленький пагорб.
— Я не впевнена, що зможу, — зізналась я.
— Якщо не спробуєш — не дізнаєшся чи можеш. Давай! Будь впевненою в собі. В тобі ж стільки сили!
Я вірила йому, і вірила в себе.
Знову закрила очі, доторкнулася до землі і уявила, що ми зі Скоттом сидимо на горбику, наче прошила цю картинку в своїй уяві чарівною ниткою і ось. Відкрила очі і зрозуміла, що дійсно сиджу поруч з магом на горбику. Усміхнулася, закрила очі і уявила, що ми сидимо на рівній землі, випустила краплю сили. Відкрила очі і все так і сталося.
— У мене виходить! Дякую! — на радощах я кинулася обіймати Скотта.
— Воу—воу! Обережніше, Велика, а то ще задушиш мене. Я нічим тобі не допомагав, ти ж сама все зробила. Навіть не знаю чи потрібен тобі вчитель магії. Краще звернись до Алекса, хай навчить тебе емоціями керувати. Бо стихією ти керуєш так, наче просто граєшся, — висказався, розсміявся зі своїх слів і також обійняв мене.
— Пробач мені, — я почула в його голосі сум і каяття, — це я винен в тому, що ти загубилася. Я випадково відпустив твою руку. Це моя провина, і мені дуже шкода.
Скотт випустив мене з обіймів з повними надії очима, а я видала:
— Нічого страшного, я ж зараз вже з вами. От якби на мене вовк напав, тоді тобі довелося би вибачатися.
— Слава Небесам, вовки тут не водяться.
— Як це не водяться? — здивувалась я. — А чарівні?
— Які ще чарівні вовки, Лотто? — засміявся Скотт. — Що за нісенітниці?
— Я жартую… — ледве вимовила я і видавила з себе усмішку.
— А давай потренуємо твою стихію повітря. З цим вже я тобі дуже навіть допоможу і покажу деякі фокуси і трюки. Дивись, — і він сформував повітряну кулю. — Спробуй так само, але очі не закривай.
Стулила долоні, вдихнула, зібралася з силами, уявила кулю і розвела долоні в сторони.
— Нічого страшного. З першого разу це зробити просто неможливо. Давай ще раз.
Те, що вийшло з землею, з повітрям не проходить.
Видихнула, уявила два згустки енергії в кожній з долонь. Відділила з кожної по краплі, з'єднала їх, з'єднавши долоні, і подумки роздула з них повітряну кульку. Розвела долоні і… вуаля!
— Як ти зробила це з другого разу? — дивувався диву Скотт.
— Кілька раз, коли була маленька, до нас з мамою приходив її брат, мій дядько. Він розповідав мені як був помічником одного шамана, який навчав юних чаклунів. Переповідав мені малій кожне слово, яке підслухав, коли шаман навчав своїх учнів і пояснював їм, як краще опановувати силу. Дивно, але я пам'ятаю кожну його історію і досі.
— Не очікував, — зізнався Скотт, і почав керувати своєю кулею. — Давай, спробуй. Керуй нею руками.
Я спробувала перемістити кулю вправо, вліво.
— А зараз відчуй її, — маг якимось чином опинився за моєю спиною і провів долонями по моїх руках, — кожну чарівну ниточку, яка зв'язує твої долоні і кулю. Відчуй, з чого зроблена вона сама. І… відпусти її.
Я випустила сферу вперед і вона розтеклася хвилею, побігла в ліс. Тоді з'явилися дивні відчуття. Я відчула кожне дерево, камінь і, навіть зайця.
Швидко повернулася до Скотта обличчям з величезними від подиву і захвату очима.
— Круто, правда, — усміхнувся юнак. — А тепер спробуй так.
Він створив біля себе круглу стіну. Ні, це був щит!
— А тоді огорни ним себе, — Скотт зробив дивний рух рукою і опинився під прозорим куполом. — Можеш ще погратися з ним.
— Як погратися? — засміялась я.
— Ось так ти мене чуєш, а якщо я додам сили і зроблю купол щільнішим… — потім я бачила, як Скотт говорить самими губами, але вже не чула його.
— Теж так хочу! — кинула я і почала пробувати створити повітряну стіну.
Створила одразу, але півколом розгорнути щось ніяк не могла. Вийшло аж з разу десятого.
— В бою маги повітря здебільшого користуються саме щитом, бо купол вимагає дуже вже багато сил. Рано чи пізно ти ослабнеш і твій захист одразу же проб'ють. Зрозуміла?
Я кивнула.
— А так зможеш? — Скотт заусміхався і піднявся вгору.
— Ну і фокуси… — протягнула я і одразу ж почала уявляти себе в повітрі. Потім зрозуміла — пропаще діло. І почала уявляти під ногами тверду, але повітряну пластинку, яка підіймається вверх. І вийшло! Я піднялася, зависла в повітрі!
— Уяви, що повітря під твоїми ногами м'яке і пружинисте, — пояснив маг і, стрибнувши, зробив кувирок в повітрі.
Я так і зробила. Гімнастка ж то ще та… Повітря дійсно стало, як перина і я, підстрибнувши, перевернулася і полетіла на землю.
— Ско-о-отт! — заверещала, напевно, на пів лісу. Через мить зрозуміла, що лежу на чомусь м'якому. А мій вчитель сміється собі від душі.
— Чого ж кричиш так? Стрибнути стрибнула, а приземлитися забула? — і знову розреготався.
— Що у вас тут коїться? — звідкись з-за дерев до нас вибіг Алекс зі стривоженим виглядом.
— Стрибаємо, — ледве вичавив із себе Скотт, а я теж вже почала посміюватися зі своєї нерозсудливості.
— Думаю, на сьогодні з дівчини вже досить. Знаєш, скільки сил вона вже витратила. Та й ти сам, Скотте, ледве на ногах стоїш. У мене вже все готово, ходімо.