Пролог

Я куталася в теплу шубу, стоячи в самісінькому центрі бурхливого натовпу, та розгублено озиралася по сторонах. Нестерпно-пекуче африканське сонце радісно шкварило з самого ранку, тому хотілось лише єдиного: наблизитись до розлогої пальми й укритися у тіні її благодатної крони...

Та від охоплюючого липкими лапами жаху не було сил рушити з місця.

Навколо кричали люди, люто та гнівно махали руками, і я з наростаючим смутком все більше і більше переконувалась в тому, що причиною їх невдоволення, вочевидь, була моя скромна персона в розкішному хутрі. Ще секунда – і вони накинуться на мене… будуть товкти ногами, видирати шматки від моєї білосніжної шубки, а, можливо, і жбурляти каміння… що так недоречно і так багато розкидано на узбіччі… Ще мить… Це ж Африка. А туточки я. В шубі. В них і так нечиста знає, що блукає в голові. І відношення до шуб невідоме… в цій їхній Африці… Можливо, вони і без шуб жінок недолюблюють. А білобрисих навіть і їдять. А я тут стовбичу не до місця. І в шубі, хай їй тричі грець.

При цьому інстинктивно ще сильніше втиснула голову в хутряний комір, натягнувши його мало не до носа. Поводила-покружляла очима... Чоловік поруч особливо емоційно реагував на те, що відбувалось… Я обережно наблизилась дрібними приставними кроками.

– Пробачте, – звернулася до нього, намагаючись перекричати натовп. – Вибачте… Ви не знаєте, не можете підказати мені… Це я його вбила? Це я винна в усьому?

Але він не розумів. Ось тобі і Африка. На мові ні в зуб ногою. І взагалі, здавалося, не помітив мене, грубо відпхнувши ліктем.

Я згребла в груди побільше повітря і почала повільно задкувати. Можливо, вони всі не помітять моєї відсутності? Якщо я так само ж помаленьку буду робити міліметрові крочки в бік… Можливо, і не помітять… А в цілому, будь що буде, раптово вирішила я і різко стартанула куда очі ведуть, куда ноги несуть, залишивши власне «друге Я» в повному невторопанні зі своїми дрібними крочками. Ось так і завжди: поки «друге Я» розмірковує і остерігається, «перше» без узгодження вже кудись несеться.