Люди які не кричать

РОЗДІЛ 2

Увечері я довго не могла заснути.Здавалося б,ну що тут такого?Знайшла роботу.Нормальний колектив,адекватний шеф.Можна радіти.Але щось не давало мені спокою.

Я сиділа біля вікна і дивилася ,як шуміло місто,десь за склом.Машини поспішали по своїх справах.Люди повертаються додому.А я дивилася на вогні міста і намагалася зрозуміти,що мене так непокоє.

Справа була не в роботі.І навіть не в співбесіді.Я все своє життя боялася одного - виявитися недостатньо хорошою.Не тому,що мені про це хтось говорив.Навпаки.

Більшість людей і моїх знайомих навіть не здогадуються про мій страх.Я навчилася його ховати.За посмішкою,жартами,працьовитістю і упорством.За готовністю брати на себе більше,ніж потрібно.

Мені завжди здавалося,що любов,повагу і визнання треба заслужити.Що просто так тебе ніхто не помітить.Що треба старатися більше за інших:працювати швидше,знати більше,терпіти довше.І лише тоді, можливо,хтось скаже:

-Ти молодець!

Я не народилася з цією думкою.Я виросла разом з нею.Рік за роком

Я завжди була тривожною людиною.Настільки,що могла придумати десять варіантів розвидку подій ще до того,як відбудеться сама подія.І девять із них зазвичай були поганими.Інколи мені здається,що в моїй голові не вимикається якийсь внутрішній двигун.Він постійно аналізує,порівнює,прокручує ситуацію,шукає помилки,будує прогнози.

Можливо,саме тому я все життя живу ніби в режимі підвищеної готовності.Наче зараз станеться щось важливе і потрібно бути готовою.

Я багато разів обіцяла собі змінитися,робила висновки та навчалася на власних помилках.Казала собі:цього разу буде інакше.Але через якийсь час ловила себе на тому,що знову стою на тих же граблях,тільки в іншому місці,з іншими людьми та з іншою історією.Сценарій змінював декорації,але суть залишалася тієюж.

Приходжу на роботу з величезним бажанням працювати,віддаюсь справі,переживаю за результат більше,ніж треба,намагаюся бути корисною,беру на себе багато зайвого,стараюся,дуже стараюся.а після починаю чекати.

Не похвали,не нагороди,не якихось особливих слів.Просто підтвердження,що мене бачать та цінять та,що мої зусилля не проходять повз.Що я не даремно вкладаю в це скільки себе.І коли це не відбувається,в середині мене ніби згасає маленьке світло.Та сама іскорка,яка змушувала мене прокидатися з бажанням щось робити.

З роками зрозуміла,що більшість із нас узагалі дуже погано розуміють одне одного.Ми дивимося на світчерез власний досвід,страхи,проблеми.Те,що для мене виглядає байдужістью,для іншої людини це може бути звичайною втомою.Те ,що я сприймаю як недооцінення,інша людина навіть не помічає.

Іноді люди не бачать чужих старань не тому,що не цінують їх,а тому,що заняті бородьбою зі своїми власними труднощами.І це мабуть одна із найскладніших речей,які я навчилася приймати.

Світ не крутиться навколо мене і люди не можуть вгадати,що я відчуваю.Так само,як і я не бачу,що відбувається в середині них.

Але попри всі свої висновки,попри весь досвід,усередині мене досі живе та cама дівчина,яка хоче,щоб її помітили.Не за красу та за правильні слова,а за старанністьта щирість.За те,скільки душі вона вкладаєв те,що робить.

І можливо,найбільший урок ще попереду, та я хочу навчитися бачити свою цінність навіть тоді,коли цього  не підтверджує ніхто навколо.

А поки що я просто сиділа біля вікна, дивилася на вогні великого міста і думала про те, що до першого червня залишилося ще кілька днів.Кілька днів, щоб закрити старі двері.
І кілька днів до того моменту, коли доведеться відчинити нові.
Тоді я ще не знала, що разом із новою роботою в моє життя прийдуть люди, які навчать мене дивитися на багато речей зовсім інакше.
І що найскладніші зміни завжди починаються не з роботи.
А з нас самих.