Місто, яке пахло морем

РОЗДІЛ 1

Співбесіда

Я по серед Одеси і намагалася не нервувати.

Хоч і випила добову норму заспокійливих,долоні були вологі,серце билося десь у горлі,а в голові крутилися десятки думок,які заважали одна одній.

Хоча, якщо чесно,причин для хвилювання не було.

Мені йшов 25 рік,а за плечима майже десятки років кухні,сотні змін,тисячі страв.Десятки людей з якими доводилося працювати.

Я давно вже не була дівчинкою без досвіду,але кожного разу, перед новою роботою почувалася так,ніби мене зараз будуть екзаменувати на право існувати.

 Ніби мені знову треба комусь довести,що я достатньо хороша.Що я вмію та варта цього місця.

   Я приїхала на годину раніше ,так завжди роблю.Тривожники мене зрозуміють.

Сонце вже добряче підпікало.Я стояла біля великого готелю і дивилася на людей які проходили повз.Курила одну за одною і намагалася сформулювали відповіді на питання,які переважно задають на співбесіді.

На алеї купа людей.Хтось поспішав на море,хтось повертався з пляжу а хтось просто жив своє життя.

Я стояла на сонці і відчувала як по моєї спині стікає піт.На мені був легкий чорний піджак,який ще годину тому здавався гарною ідеєю.А зараз відчувала себе безглудо і не комфортно.

Телефон завібрував.

-Добрий день.Це Тарас.Ви вже на місці?

-Так.

-Зараз вийду.

Розмова тривала секунд десять,а мені здалося,що хвилину.

Я сховала телефон в сумку і глибоко вдихнула.

Двері готелю відчинилися.На зустріч мені йшов чоловік років тридцяти, у чорному кухарському кітелі.

Спокійний,без поспіху.Без того зверхнього погляду,який я бачила у багатьх шефів.

Він мені кивнув.

-Ну що, ходімо.

Ми сіли на диванчик біля рецепції.

Ми не йшли на кухню.Якось я уявляла це зовсім інакше.

Мені здавалося,що зараз почнеться справжня співбесіда,що мене зараз поведуть по цехах кухні ,будуть розпитувати та перевіряти знання,дивитися як я тримаю ніж чи що знаю більше.

Але все вийшло не так.

Тарас задав кілька простих питань,звідки я,де працювала,що вмію.Потім почав розповідати про сам готель.Пояснив,що тут кілька залів,з різними напрямати  кухні та декілька кухонь,що роботи буде багато.

Я задавала питання,він спокійно відповідав.

Без пафосу і зверхності.І чим довше ми з ним розмовляли,тим більше я не розуміла,що відбувається.Бо це зовсім не було схоже на те,до чого я готувалася.

На прикінці він спитав:

-Коли зможеш вийти?

-З першого червня.

-Добре,до зустрічі!

І на цьому все.Просто.Спокійно.Наче ми все вже вирішили.

Коли я вийшла з готелю,сонце било просто в очі.Я зупинилася на кілька секунд біля готелю,і відчула дивне спустошення.Не тому,що було погано.Навпаки.Просто я весь час готувалася до чогось складного.

  Одеса тим часом жила своїм життям.Машини сигналили,люди кудись поспішали,автобуси їздили у своїх незрозумілих напрямках.А я як людина яка зовсім не орієнтувалася в цьому місті,намагалася зрозуміти куди мені взагалі їхати.Через пару хвилин я вже сиділа в якомусь автобусі і розуміла,що він їде ну зовсім не в сторону мого дому.Вийшла з автобусу і пішки попрямувала по геолокації з телефону.

Ну як же без пригод.

Йшла довго,зрозуміла,що більше не можу.Зупинилася біля магазину з пивом.Я купила пиво і викликала таксі.

І поки машина везла мене додому,я дивилася на місто і думала про те,що до першого червня ще є час,щоб підготуватися до нового.

Хоча життя вже не раз мені доводило одну просту річ.Найважливіше зазвичай починається саме тоді,коли думаєш,що вже до всього готова