Епілог. Через рік

Артем повідомив про весілля за вечерею.

Ми сиділи в Ірини на кухні. Вона нарізала пиріг, Дарина збирала порожні чашки, я сперечалася з Максимом телефоном про дату приїзду Софії. За рік такі вечори не стали цілком звичними, але вже не вимагали адвокатів і заздалегідь погоджених правил.

— Ми подали заяву, — сказав Артем.

Ірина завмерла з ножем у руці.

— Яку заяву?

— Про шлюб.

Дарина засміялася.

— Я казала, що треба було оголосити до пирога.

Ірина поклала ніж і обійняла їх обох. Я залишилася сидіти. За цей рік навчилася не повторювати кожен її жест, щоб довести власну близькість.

Артем сам підійшов до мене.

— Вітаю, — сказала я й обійняла його. — Ви впевнені?

— Ні, — відповіла Дарина. — Тому й одружуємося.

— Вона жартує, — пояснив Артем.

— Я зрозуміла.

Ірина вже питала про дату, ресторан і кількість гостей. Дарина попросила не планувати нічого сьогодні.

— Ми хочемо маленьке весілля, — сказала вона. — Лише найближчі.

— Скільки людей? — запитала Ірина.

— Саме тому не хотіли оголошувати до пирога, — відповів Артем.

Телефон у моїй руці все ще був з'єднаний із Максимом.

— Я все чую, — нагадав він. — Мене запросять?

— Якщо припиниш підслуховувати, — сказав Артем.

— Це Олена не завершила виклик.

— Тоді вона підслуховує разом із вами.

Софія забрала в батька телефон і закричала, що хоче бути дружкою. Дарина відповіла, що подумає, якщо та складе іспити без трьох щоденних повідомлень про весільну сукню.

Я дивилася на людей за столом. Рік тому не могла уявити, що Ірина запросить мене на вечерю, Максим сперечатиметься з Артемом про музику, а Софія називатиме Дарину майбутньою родичкою.

Ніхто з нас не став бездоганним. Саме це робило вечір справжнім.

Батько не приїхав. Після операції на серці він швидко втомлювався й рідко виходив увечері. Артем відвідував його раз на місяць. Не називав дідусем, але привозив ліки та перевіряв тиск.

— Він робить це як парамедик, — пояснював батько.

— Парамедики не ремонтують пацієнтам кран у ванній, — відповідала я.

— То Максим допоміг.

Максим справді почав приїжджати до Черкас частіше. Між нами не відновився юнацький роман. Ми кілька разів вечеряли вдвох, одного разу поцілувалися й обоє зрозуміли, що намагаємося повернути людей, якими давно не є.

Після цього стало легше. Ми залишилися батьками дорослого сина, який не потребував нашого шлюбу для підтвердження власного походження.

Справу Середи закінчили. Він не працював, жив із родиною й через адвоката виплачував призначену компенсацію. Я більше не перевіряла новини про нього. Вирок не дав мені відчуття відплати, якого чекала. Дав офіційний документ, у якому було написано: мій син народився живим, а мене навмисно обманули.

Цього виявилося не досить для спокою, але досить, щоб припинити доводити правду кожній людині.

Любов Шевчук двічі приїжджала до Черкас. Першого разу давала додаткові свідчення, другого — зустрілася з Артемом на його прохання. Він хотів почути про перші хвилини життя.

— Вона сказала, я голосно кричав, — розповів після зустрічі.

— Батько теж це пам'ятав зі слів Раїси.

— Тепер знаю не лише від людей, які брехали.

Любов віддала йому сорочечку. Артем забрав, але зберігав не як власну річ, а разом із матеріалами справи.

Металеву табличку він повісив у гаражі над робочим столом. Під написом «Артем Левицький. Живий» Дарина додала дату, коли ми отримали результат ДНК.

— Це не надто похмуро? — запитала я.

— Це нагадування перевіряти документи, — відповів Артем.

Він любив прямі пояснення.

Після оголошення про весілля Ірина дістала новий блокнот і почала записувати все, що молоді просили не планувати. Дарина відібрала ручку.

— Дата в листопаді, — сказала вона. — Реєстрація й вечеря. Без арки, голубів і конкурсу з туфлею.

— А фотограф? — запитала Ірина.

— Буде.

— Квіти?

— Теж.

— Торт?

— Олено, допоможіть, — звернулася Дарина.

Я підняла руки.

— Не втручаюся в чужий вибір.

— Дуже зручно ви навчилися.

Ми сміялися. Потім Артем провів мене до машини.

— Ви прийдете? — запитав.

— На весілля?

— Так.

— Якщо запросите.

— Запрошуємо.

— Тоді прийду.

— Мама хвилюється, де сидітиме.

Я вже знала, що йдеться про Ірину.

— Там, де ви з Дариною посадите.

— А ви?

— Так само.

— Не образитеся, якщо не буде окремого місця для біологічних батьків?

— Можу засмутитися. Але не вимагатиму іншого.

Артем усміхнувся.

— Це чесна відповідь.

— Я вчуся.

За тиждень він попросив сімейні медичні документи. Вони з Дариною ще не планували дітей, але хотіли знати спадкові ризики. Я зібрала виписки, результати обстежень і написала імена родичів, у яких був діабет чи серцеві хвороби.

Унизу аркуша машинально підписала: «Мама».

Побачила слово й хотіла переписати сторінку. Потім закреслила та написала «Олена». Віддала Артемові без пояснень.

Він помітив закреслення.

— Ви можете залишити «мама», якщо це в медичному сенсі, — сказав.

— А в іншому?

— Не знаю поки.

— Добре.

— Ви знову так сказали.

— Цього разу справді добре.

Підготовка тривала три місяці. Ірина двічі замовляла квіти без дозволу й двічі скасовувала після розмови з Артемом. Максим запропонував оплатити ресторан, але молоді погодилися лише на частину суми як звичайний подарунок. Я запитала, що потрібно, й отримала конкретну відповідь: допомогти з документами та не запрошувати родичів, яких Артем ніколи не бачив.

— Тітка Віра образиться, — сказала я.

— Вона була на похороні Раїси й розповіла журналістці про табличку, — відповів Артем. — Я не хочу бачити її на весіллі.