Розділ 20. Моє ім'я — мій вибір

У день оголошення рішення я прокинулася о п'ятій.

Засідання призначили на одинадцяту, але спати більше не могла. Приготувала сніданок, попрасувала сорочку, перевірила документи й двічі протерла вже чистий кухонний стіл.

О десятій написав Артем: «Я вже в суді. Не поспішайте».

Я приїхала за двадцять хвилин. У коридорі були Максим із Софією, Ірина, Дарина, Тарас і Марина. Батько стояв осторонь. Він не був стороною справи, але Артем дозволив прийти.

— Усі зібралися, — сказав Артем. — Наче весілля.

— На весіллі люди веселіші, — відповіла Софія.

— Не завжди, — втрутився Максим.

Напруження трохи послабилося. Софія трималася біля Артема, показувала йому фотографії з поїздки. Вони вже кілька разів зустрічалися. Я досі відчувала дивний сум, коли бачила їхню близькість, але не плутала його з образою.

Ірина привіталася зі мною першою.

— Як ви? — запитала.

— Хвилююся. Ви?

— Так само.

— Незалежно від рішення ви залишаєтеся його мамою.

Вона подивилася уважно, перевіряючи, чи не приховую іншого змісту.

— А ви — жінкою, яка його народила, — сказала вона.

Раніше ці слова прозвучали б як приниження. Тепер я почула факт.

— Так.

Нас запросили до зали. Суддя зачитувала рішення майже сорок хвилин. Вона посилалася на результати генетичного дослідження, архівні журнали, експертизу підпису та свідчення. Встановила, що відомості про народження Артема були внесені на підставі неправдивої медичної довідки.

Запис мали виправити. Біологічними батьками зазначали Олену Петрівну Вербицьку та Максима Ігоровича Гордієнка. Водночас Артем зберігав прізвище Левицький та по батькові Павлович за власною заявою.

Ім'я Ірини не зникало з його життя, хоча юридичне формулювання було складнішим, ніж будь-хто з нас хотів. Суд окремо зазначив, що рішення не оцінює фактичних сімейних зв'язків дорослого чоловіка з людьми, які його виховали.

Артем слухав, тримаючи Дарину за руку.

Коли все закінчилося, Максим першим підійшов до нього.

— Ти точно не хочеш змінити по батькові? — запитав тихо.

Артем напружився.

— Максиме, — попередила я.

— Я лише запитав.

— Точно не хочу, — відповів Артем. — Павло був моїм батьком.

Максим кивнув.

— Зрозумів.

— Це не означає, що не хочу знати вас.

— Знаю. Тобто намагаюся.

Софія взяла батька за руку й відвела до вікна. Вона іноді поводилася доросліше за нас.

Ірина обійняла Артема. Він відповів, а потім сам підійшов до мене.

— Тепер у документах ви моя біологічна мати, — сказав.

— Так.

— Як почуваєтеся?

Я подумала.

— Спокійніше. Але папір не дав того, чого я хотіла в перший день.

— А чого хотіли?

— Щоб ти одразу визнав мене мамою й захотів повернути все втрачене.

— А тепер?

— Хочу знати, чи тобі добре. І щоб ти іноді погоджувався пити зі мною каву.

— Це можна організувати.

Він усміхнувся.

Батько чекав біля дверей. Артем сам підійшов до нього.

— Петре Івановичу, я отримав лист, — сказав.

— Не мусиш відповідати.

— Поки не готовий. Але прочитав.

— Дякую.

— Частку квартири не продаватиму, поки ви там живете. Оформимо угоду, щоб не залежало від усних обіцянок.

Батько подивився на мене.

— Це твоя ідея?

— Ні, — відповіли ми з Артемом одночасно.

Він засміявся.

Після суду всі пішли до кафе. Спочатку планувалася лише кава, але Софія замовила піцу, Максим — салати, Ірина принесла торт, який не дозволили занести до зали суду. Ми посунули два столи.

Я сиділа навпроти Артема. Поруч із ним — Дарина та Ірина. Це мало б боліти. Натомість я бачила людей, яких він сам хотів поруч.

— За що п'ємо? — запитав Максим, піднімаючи келих із соком.

— За те, що документи більше не брешуть, — сказала Марина.

— І щоб ніхто не давав інтерв'ю після другого келиха, — додав Тарас.

Ми засміялися.

Через два тижні ми зустрілися у відділі реєстрації. Працівниця поклала перед Артемом заяву й пояснила, які відомості змінять.

— По батькові можете залишити Павлович або змінити на Максимович, — сказала вона. — Прізвище також обираєте самі.

Максим сидів праворуч і мовчав. Я бачила, скільки зусиль це йому коштує. Ірина чекала в коридорі: приміщення було маленьким, але Артем пообіцяв покликати після підписання.

— Лишаю Левицький і Павлович, — сказав він.

Працівниця зробила позначки.

— Біологічні батьки будуть зазначені відповідно до рішення. Вам видадуть повний витяг і новий документ. Старе свідоцтво втратить чинність.

Артем тримав ручку, але не підписував.

— Старе заберуть?

— Ні. Погасимо в реєстрі, паперовий примірник можете зберегти.

— Добре.

Він підписав. Максим видихнув.

— Точно не хотів по батькові… — почав він і зупинився. — Вибач. Ти вже вирішив.

— Так.

— Я приймаю.

Артем кивнув.

Коли процедура завершилася, ми покликали Ірину. Вона взяла старе свідоцтво, провела пальцем по печатці й повернула.

— Я пам'ятаю, як Павло приніс його додому, — сказала. — Ми відкрили шампанське. Думала, тепер ніхто тебе не забере.

— Збережи, якщо хочеш, — запропонував Артем.

— Це твій документ.

— Старий і неправдивий.

— Але з нього почалося наше офіційне життя.

Він віддав їй свідоцтво. Я відчула знайому ревність і нічого не сказала.

Новий витяг Артем поклав у свою папку. Не показував нам як нагороду. Документ належав йому.

Біля установи Максим запропонував пообідати. Артем погодився, Ірина відмовилася через роботу. Я сказала, що маю повернутися до школи.

— Ви обидві тікаєте, щоб не сидіти за одним столом? — запитав Артем.

— Я справді працюю, — відповіла Ірина.

— І я.

— Добре. Тоді ми з Максимом підемо самі.