Розділ 19. Правда без переможців

Артем давав свідчення майже чотири години.

Я чекала в коридорі разом із Дариною. Ірина сиділа на іншому кінці, тримаючи сумку на колінах. Ми не розмовляли. Максим приїхав через годину, але Тарас попросив його піти, щоб Артем не побачив натовпу родичів одразу після допиту.

— Чому Олена може чекати, а я ні? — запитав Максим.

— Бо її повторно викличуть після Артема, — відповів адвокат. — Це не сімейна зустріч.

Максим подивився на мене, наче я отримала перевагу. Потім усе ж пішов.

Коли двері відчинилися, Артем виглядав виснаженим. Руденко вийшов слідом і попросив мене зайти. Я встала, але Артем зупинив.

— Табличку долучили до справи, — сказав він.

— Навіщо?

— На ній почерк Раїси й дата. Потім повернуть.

— Тобі?

— Так.

Він обійняв Дарину за плечі й пішов. Ірина підвелася, але не наблизилася. Артем кивнув їй на прощання. Для неї цього виявилося достатньо, щоб сісти й заплакати.

Руденко повторно запитував про зізнання матері, фотографії, банківську скриньку й розмову із Середою. Я відповідала вже без поспіху. Кожне слово могло вплинути не лише на лікаря чи батька, а й на Ірину та Артема.

— Ви вважаєте Ірину Левицьку співучасницею? — запитав слідчий.

— Не знаю, що саме вона розуміла в день передачі.

— Раніше ви стверджували, що вона викрала вашу дитину.

— Раніше не чула її пояснень.

— Ви їм вірите?

— Не повністю. Вона бачила, що мене немає, забрала немовля через службовий вихід і погодилася на неправдиве свідоцтво. Але Павло та Середа переконували, що я відмовилася. За дев'ять років Ірина дізналася про обман і промовчала. Це її відповідальність. Я не можу вирішити, яка саме юридична.

Руденко записав.

— Чого ви домагаєтеся?

— Виправлення правди про народження Артема. І відповідальності тих, хто підробив документи.

— Хочете скасувати запис про батьківство Левицьких?

Я знала, що питання з'явиться. Марина пояснювала можливі цивільні процедури: встановлення факту материнства, зміна актового запису, перегляд підстав оформлення. У деяких варіантах імена Ірини та Павла могли зникнути з офіційного документа.

— Це вирішуватиме Артем, — сказала я. — Він повнолітній.

— А якщо попросить вашу позицію?

— Я хочу, щоб у документах було записано, хто його народив. Але не вимагатиму, щоб він відмовився від прізвища чи родини.

Після допиту Марина сказала, що я відповіла правильно.

— Не хваліть, — попросила я. — Я досі хочу більшого.

— Бажання не є правопорушенням.

— Мама теж починала з бажання кращого життя для мене.

— А потім підробила підпис і віддала дитину. Ви цього не робите.

— Поки що.

Марина зупинилася в коридорі.

— Не перетворюйте страх стати схожою на матір на привід відмовитися від будь-якої близькості. Ви можете хотіти, просити, говорити про біль. Контроль починається там, де ви не визнаєте чужого «ні».

Я запам'ятала це.

Слідство тривало всю зиму. Експерти підтвердили справжність записів Любові та фотографій. Підпис на відмові належав Раїсі. Довідку на ім'я Ірини заповнили на бланку пологового будинку й завірили печаткою Середи.

У січні провели одночасне опитування Ірини та батька. Вони сиділи в різних кімнатах і відповідали на однакові запитання про день передачі. Я не була присутня, але пізніше прочитала протоколи з дозволу слідчого.

Ірина пам'ятала блакитну ковдру, переноску Павла й те, що Середа попросив не зупинятися біля центрального входу. Батько пам'ятав колір машини Левицьких і материн фотоапарат. Обоє стверджували, що не розмовляли між собою.

В одному місці свідчення розійшлися. Ірина сказала, що перед від'їздом Петро підійшов до машини й побажав їм щастя. Батько заперечував.

— Ти підходив? — запитала я ввечері.

— Не пам'ятаю.

— У протоколі написав, що залишався в машині.

— Так і було.

— Ірина пам'ятає твої слова.

— Вона могла переплутати з Павлом.

Я не сперечалася. Наступного дня батько сам повернувся до Руденка й уточнив показання. Він справді підійшов. Попросив Ірину добре ставитися до хлопчика й сказав, що Олена колись подякує.

Коли батько переказав, я не могла говорити.

— Я думав, ти одужаєш і почнеш інше життя, — промовив він. — Хотів вірити, що одного дня зрозумієш.

— Уявляв, як я дякую за те, що ти віддав мого сина?

— Не буквально.

— Саме буквально. Ти це сказав.

— Так.

Я попросила його піти. Наступні два тижні не відповідала на дзвінки. Допомогу з лікарями взяла на себе тітка Віра. На терапії я намагалася зрозуміти, чи моє мовчання є покаранням.

— Ви хочете, щоб батько страждав? — запитала Наталя Андріївна.

— Так.

— І водночас не можете зараз із ним говорити?

— Так.

— Обидві причини можуть існувати. Важливо чесно назвати, що саме робите.

Я написала батькові: «Не готова спілкуватися два тижні. Це не перевірка й не вимога щось зробити. Мені потрібна відстань».

Він відповів: «Зрозумів» — і справді не телефонував.

Через два тижні ми зустрілися в його квартирі. Батько не підготував промови. Запитав, чи пити чай, і розповів про кардіолога. Я залишилася на годину. Пробачення не відбулося, але межа спрацювала без нової брехні.

Ірина теж попросила копії протоколів. Після прочитаного зателефонувала.

— Я не вигадала його слова, — сказала.

— Батько визнав.

— Ви думали, що я брешу?

— Так.

— Чому?

— Бо ви брехали про вагітність і мовчали п'ятнадцять років.

— А він мовчав двадцять чотири.

— Це не робить вас надійнішою автоматично.

Ірина погодилася.

— Коли Петро побажав щастя, я вирішила, що ваша родина справді підтримує передачу. Тепер розумію: він говорив не від вашого імені.

— Так.

— Я мала попросити побачити вас.