Розділ 18. Два батьки й дві матері

Максим приніс на зустріч три пакети.

В одному були фотографії його родини, у другому — медичні довідки, у третьому — подарунок для Артема. Я помітила коробку ще в коридорі Марининого офісу.

— Ми домовлялися без подарунків, — сказала я.

— Ти домовлялася. Я ні.

— Артем не хоче, щоб його купували.

— Це годинник мого батька. Не гроші.

— Саме тому не віддавай сьогодні.

Максим насупився.

— Ти вже вирішуєш, що він відчуватиме?

— Ні. Прошу не навантажувати першу зустріч родинною реліквією.

— У тебе була зустріч у парку. Мені теж дай говорити самому.

Я відступила. Артем прямо попросив не відповідати замість Максима.

Ми орендували невелику переговорну кімнату на першому поверсі. Марина дала ключ і пішла до свого кабінету. Адвокат Артема чекав неподалік, але в розмові не брав участі.

Артем прийшов із Дариною. Вона залишилася в коридорі.

Максим підвівся. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Схожість була очевиднішою, ніж на фотографіях: однакова лінія брів, та сама звичка напружувати щелепу.

— Привіт, — сказав Максим.

— Привіт.

— Я Максим.

— Знаю.

Вони потиснули руки. Я сіла збоку, щоб не опинитися між ними.

— Дякую, що погодився, — почав Максим. — Я давно хотів… Тобто не давно. Відколи дізнався.

— Розумію.

— У мене є фотографії. Мого батька, матері, родини. Можеш подивитися, якщо хочеш.

Артем кивнув. Максим розклав знімки. Розповідав, хто на них, де живе, чим хворів. Кілька разів переходив на історії з власного дитинства, ніби намагався передати двадцять чотири роки за списком.

— Можна повільніше? — попросив Артем. — Я не запам'ятаю всіх.

— Звичайно. Забереш фотографії.

— Поки не треба. Можна зробити копії пізніше.

Максим розгубився, але погодився.

— Софія хоче познайомитися, — сказав він. — Вона написала невчасно, я винен. Але справді рада, що має брата.

— Я не знаю, чи можу бути їй братом.

— Ви рідні.

— Це не відповідь.

Максим глянув на мене. Я мовчала.

— Добре, — промовив він. — Не тиснутиму.

Артем запитав про лист Раїси. Максим віддав оригінал для експертизи, але мав копію. Показав і розповів про їхню останню зустріч перед пологами.

— Чому ви вкрали гроші? — запитав Артем.

Максим не очікував прямого питання.

— Хотів винайняти квартиру.

— І не могли попросити?

— Не дали б. Я працював лише три місяці.

— Тоді як збиралися утримувати дитину?

— Знайшов би іншу роботу.

— Це був план?

— Мені було двадцять.

— Олені було вісімнадцять. У неї теж не було плану?

Максим стиснув пальці.

— Ми збиралися впоратися.

— Усі так кажуть після того, як не довелося перевіряти.

Я побачила, як Максим хоче розсердитися, але стримується.

— Маєш рацію, — сказав він. — Я не знаю, чи впоралися б. Але хотів спробувати. І хотів знати тебе.

— Ви вірили листу двадцять чотири роки.

— Вірив, бо там були слова, яких боявся від Олени. Я вкрав гроші й думав, що вона дізналася. Вирішив, що справді має право ненавидіти.

— Чому не перепросили?

— Був гордим і боягузливим.

Артем подивився на мене.

— Ви знали про крадіжку?

— Дізналася місяць тому.

— Якби знали тоді, залишилися б із ним?

Я могла дати відповідь, яку хотів Максим. Натомість сказала:

— Не знаю. Можливо, ні. Але це мав бути мій вибір.

Максим опустив очі.

— Правильно, — сказав Артем.

Вони говорили майже дві години. Максим розповів про Софію, роботу, розлучення. Артем — про навчання, першу зміну на швидкій і смерть Павла. Ім'я прийомного батька спочатку напружило Максима, але він не перебив.

— Він знав, що я не їхня дитина? — запитав Артем.

— Знав, що всиновлений, — відповів Максим. — Але міг не знати правди про Олену.

— Я не вас питаю.

Максим почервонів.

— Вибач.

Наприкінці він усе ж дістав коробку.

— Це годинник мого батька, — пояснив. — Не прошу брати зараз. Просто хотів показати.

Артем відкрив. Старий механічний годинник лежав на темній тканині.

— Чому він має бути моїм?

— Батько хотів передати онукові. Коли думав, що наш син помер, залишив мені. У Софії буде його інша річ.

— Ваш батько знав про вагітність?

— Так. Допоміг повернути вкрадені гроші й обіцяв підтримати нас.

— Тоді збережіть поки. Якщо колись захочу — скажу.

Максим закрив коробку.

— Добре.

Коли Артем вийшов до Дарини, Максим сперся долонями на стіл.

— Я все зробив погано?

— Не все.

— Він дивився, як на підозрюваного.

— Бо всі дорослі в його історії щось приховали.

— Я не знав, що він живий.

— Але збрехав про крадіжку грошей. Це частина тієї самої історії.

— Ти теж не сказала йому про колишнього чоловіка відразу.

— Не сказала, бо він не питав. Коли запитав — відповіла.

— Звичайно. Ти тепер усе робиш правильно.

— Ні. Я першою порушила його межі й знайшла Дарину. Саме тому кажу: виправдовуватися не допомагає.

Максим забрав пакети.

— Він ще зустрінеться?

— Запитай через адвоката й дай час.

— Ненавиджу це слово.

— Я теж.

Через тиждень Артем сам написав Софії. Вони домовилися про відеорозмову в присутності Максима. Мене не запрошували, і я не просила.

Перед розмовою Максим телефонував тричі. Спочатку питав, чи показувати Софії результати ДНК. Потім — чи розповідати про гроші Середі. Втретє хотів, щоб я приєдналася й пояснила все сама.

— Софії потрібен батько, який відповідає на її запитання, — сказала я. — Не перекладай на мене.

— Боюся сказати зайве.

— Тоді кажи лише те, що підтверджено. Про власну крадіжку теж чесно, якщо запитає.