Розділ 17. Не називай мене сином

У неділю я прийшла до парку за сорок хвилин.

Сіла на лавку біля центральної алеї, де мене легко було побачити, й не перевіряла сторінку Артема. Телефон лежав у сумці. Документи залишила вдома, як він просив.

Артем прийшов рівно об одинадцятій. Був у джинсах, темній куртці та кросівках. Не у формі, не на фотографії, не біля прийомної матері. Просто дорослий чоловік, якого я народила й не знала.

— Давно чекаєте? — запитав він.

— Ні.

— Дарина каже, ви завжди приходите раніше.

— На роботу — так.

Він сів на другий край лавки. Між нами могло поміститися ще двоє людей.

— Ви дивилися відео до кінця? — запитав.

— Так.

— Раїса справді стежила за мною зі школи?

— У її записниках є дати. Колишня вчителька впізнала її.

— Чому не підійшла?

— Боялася Ірини й того, що доведеться пояснити мені.

— Ви весь час називаєте її Іриною, а не моєю мамою.

Я помітила це лише після його слів.

— Тобі неприємно?

— Так.

— Добре. Казатиму «твоя мама», коли йтиметься про неї.

Артем дивився на велосипедистів, які проїжджали алеєю.

— Я не прийшов, щоб вирішити, хто з вас краща мати.

— І не повинен.

— Тоді навіщо ви хотіли зустрічі?

— Щоб побачити тебе. Дізнатися, як живеш. Розповісти, що не відмовлялася.

— Останнє вже знаю.

— Так.

— Що ще?

Я підготувала відповідь, але вона здавалася неправильною.

— Хочу мати з тобою стосунки.

— Які?

— Не знаю. Такі, на які ти погодишся.

— Це звучить правильно, але нечесно.

— Чому?

— Бо ви вже хочете конкретного. Щоб я телефонував, приходив, називав мамою. Можливо, святкував з вами дні народження. Просто боїтеся сказати.

— Так. Хочу.

Він повернувся до мене.

— А я не хочу.

Я знала, що почую це. Однаково забракло повітря.

— Зараз чи взагалі?

— Не знаю. Зараз точно.

— Добре.

— Не кажіть «добре» так, ніби здаєтеся.

— А як сказати?

— Правду.

Я подивилася на його руки. На правій долоні біля великого пальця був світлий шрам.

— Мені боляче це чути, — сказала я. — Хочу сперечатися й переконувати. Але не буду.

Артем кивнув.

— Так чесніше.

Ми сиділи мовчки. Повз пройшла родина з хлопчиком років п'яти. Дитина тягнула батька до автомата з напоями, мати просила спочатку поїсти. Я чекала, що звичайна сцена знову розірве мене зсередини. Цього разу тільки відвела погляд.

— Ви думали, як мене назвати? — запитав Артем.

— Ми з Максимом сперечалися. Він хотів Данила, я — Марка.

— Артемом назвали батьки.

Він ужив множину без уточнення, і я зрозуміла: Ірина та Павло.

— Тобі подобається ім'я?

— Так.

— Тоді вони добре обрали.

— Не скажете, що справжнє ім'я мало бути іншим?

— Ні. Ми нічого не встигли вирішити.

— Мама сказала, Павло обрав на честь свого діда.

— Я не заберу цю історію.

— Ви постійно говорите, чого не заберете. Наче маєте таку можливість.

— Мабуть, намагаюся переконати себе, що не стану схожою на Раїсу.

— Уже схожі.

Я не заперечила.

— Чим?

— Вона стежила за мною. Ви теж. Вона вирішила, що краще для мене. Ви написали в поліцію, не запитавши, чи хочу я розслідування.

— На той момент ти не знав.

— Саме так вона могла сказати про вас після пологів.

Слова влучили боляче, бо були правдивими частково.

— Я мала заявити про підроблення документів, — сказала я. — Це злочин проти мене теж.

— Розумію. Але не вдавайте, що все робили тільки заради мене.

— Не вдаватиму. Робила заради себе. Хотіла знати, хто вкрав мою дитину й чому. Хотіла, щоб винні відповіли.

— Навіть мама?

— Твоя мама?

— Так.

— Якщо вона свідомо брала участь — хотіла. Тепер знаю більше й не впевнена, яке покарання було б справедливим.

— А Раїса померла й уникнула всього.

— Вона жила зі страхом, але це не покарання, якого обирала я.

— Ви її ненавидите?

— Так. І сумую. Одне не скасовує іншого.

Артем потер шрам на долоні.

— Це від скла? — запитала я.

— У сім років упав із велосипеда на пляшку.

— На фотографії було розбите коліно.

— Ви пам'ятаєте всі фото?

— Майже.

— Не треба робити вигляд, що це спогади.

— Я знаю.

Він різко підвівся.

— Пройдемося. Не можу сидіти.

Ми рушили до набережної. Артем ішов швидко, я намагалася не відставати.

— Що ви робили після пологів? — запитав він.

— Лікувалася. Через місяць повернулася до коледжу. Не хотіла, але мати наполягла. Закінчила. Працювала бухгалтеркою, потім адміністраторкою. У двадцять сім одружилася. Через шість років розлучилася.

— Через те, що не могли мати дітей?

— Не тільки. Юрій хотів усиновити. Я не могла. Він утомився жити біля пам'яті про дитину, якої не знав. Я втомилася почуватися винною перед ним.

— Він був поганим чоловіком?

— Ні. Ми просто не впоралися.

— А Максим?

— Не бачила його двадцять чотири роки до минулого місяця.

— Ви його любите?

— Не знаю теперішнього Максима достатньо, щоб любити. Колись любила.

— Він хоче зустрітися.

— Дуже.

— Ви говорили йому чекати?

— Так.

— Він написав моєму адвокатові тричі.

— Не знала.

— Пропонував передати медичну історію, фотографії родини й зустрітися хоча б на десять хвилин.

— Це схоже на нього.

— Ви усміхнулися.

— Бо у двадцять років він теж вважав, що десять хвилин достатньо, щоб переконати будь-кого.

Артем уперше ледь усміхнувся.

— Дарина каже, я такий самий.

— Я не знаю тебе настільки добре.

— Правильна відповідь.

— Не перевіряй кожне моє речення.