Розділ 16. Мати хотіла повернути його

Артем відмовився йти до нотаріуса.

Тарас передав, що він не хоче отримувати подарунків від Раїси й не бачить сенсу слухати ще одне посмертне виправдання.

— Нотаріуска не може віддати пакет вам, — пояснила Марина. — Він адресований особисто Артемові.

— Я розумію.

— Не намагайтеся переконувати.

— Не намагатимусь.

Через тиждень прийшов офіційний виклик у спадковій справі. Раїса заповіла батькові право довічно жити у квартирі, а саме житло поділила між мною й Артемом: дві третини мені, одну — йому.

Нотаріуска не могла завершити процедуру, поки Артем не прийме спадщину або не відмовиться.

— Він не записаний родичем, — сказала я. — Як мама могла вказати його в заповіті?

— Заповісти майно можна будь-якій особі, — відповіла Марина. — Спорідненість не обов'язкова.

— Батько знав?

— Судячи з його реакції — ні.

Петро справді дізнався в нотаріальному кабінеті. Вийшов на вулицю, сів на лавку й довго мовчав.

— Вона лишила частину квартири Артемові, — сказав нарешті. — А мені не сказала.

— Мені теж.

— Якщо він захоче продати, що буде зі мною?

— Ти маєш право жити там до смерті. Це записано.

— Але квартира вже не моя.

— Вона й раніше була оформлена на маму.

— Ми купували її разом.

— Тепер розумієш, як це — дізнатися, що твоє життя переоформили без тебе?

Батько подивився сердито.

— Не порівнюй квартиру з дитиною.

— Не порівнюю. Нагадую про безсилля.

Він потер долонею груди.

— Тобі погано?

— Ні. Просто тисне.

Я викликала лікаря попри його заперечення. Тиск був високий, але госпіталізації не знадобилося. Фельдшерка дала рекомендації й наказала записатися до кардіолога.

Коли бригада поїхала, батько сказав:

— Раїса хотіла відкупитися.

— Можливо.

— Ти дозволиш йому забрати частину?

— Це не моє рішення.

— Але можеш попросити відмовитися.

— Не проситиму.

— Я там живу сорок років.

— І житимеш далі. Заповіт захищає тебе.

— Після мене квартиру поділите.

— Так.

— Ти майже не знаєш цього хлопця.

— Він твій онук.

— За документами — ні.

— Саме за документи ми зараз боремося.

Батько замовк. Мати знову створила конфлікт, у якому їй не треба було брати участь. Вона залишила майно й примусила живих вирішувати, чи є це справедливістю, платою або новою спробою контролю.

Я повідомила Тарасові лише юридичні факти. За два дні Артем погодився зустрітися з нотаріускою, але попросив, щоб мене не було.

Я не прийшла.

Увечері він написав:

«Раїса залишила відео. Ви бачили?»

«Ні. Пакет був тільки для тебе».

«Хочете подивитися?»

Я набрала «так», потім стерла.

«Якщо ти сам хочеш показати».

Через годину на електронну пошту прийшло посилання. Відео тривало двадцять сім хвилин. Мати сиділа в кабінеті психотерапевтки в сірому кардигані, хустка прикривала волосся після хіміотерапії. На столі перед нею стояла вода.

«Артеме, ти мене не знаєш. Мене звати Раїса Вербицька. Я мати Олени, яка тебе народила».

Вона говорила без музики, монтажу й красивих слів. Назвала дату, імена Середи, Ірини та Павла. Розповіла про гроші, підроблений підпис і лист Максимові.

Потім сказала те, чого не було в записі для мене.

«Перші роки я не шкодувала. Бачила Олену втомленою, без роботи, після лікування й переконувала себе, що дитина зробила б усе гіршим. Коли вона одружилася, вирішила, що народить ще. Коли лікар повідомив, що більше не зможе, я хотіла сказати. Не сказала, бо тоді вона вже могла зрозуміти, що саме я в неї забрала».

Мати зробила ковток води.

«Я знаходила твої фотографії. Спочатку Ірина надсилала кілька разів на рік. Потім перестала. Я ходила до школи, на випускний, бачила тебе біля академії. Не підходила. Називала це турботою, але насправді привласнювала твоє життя так само, як колись привласнила право Олени вирішувати».

Я зупинила відео. Вийшла на балкон і кілька хвилин стояла біля відчиненого вікна. Мати була здатна назвати правду. Просто зробила це тоді, коли не могла почути відповіді.

На записі вона розповідала, як після діагнозу прийшла до Середи. Просила підтвердити обман і поїхати з нею до Артема. Лікар відмовився. Потім мати зустріла Ірину, але та погрожувала поліцією.

«Ірина мала право боятися. Вона твоя мати. Це я зробила так, що у тебе дві матері й кожна вважає іншу загрозою».

Наприкінці Раїса звернулася прямо до мене.

«Олено, якщо дивишся разом з Артемом, не вимагай від нього заповнити твої роки. Він не винен, що ти була сама. Якщо дивишся окремо, значить, він поки не захотів тебе поруч. Прийми це хоча б ти».

Я вимкнула.

Перша реакція була люттю. Навіть у посмертному зізнанні мати наказувала, як мені поводитися. Потім зрозуміла: саме цю пораду я вже намагалася виконувати.

Артем написав опівночі:

«Вона говорить правду?»

«У тому, що я знаю, — так».

«Ви справді більше не могли мати дітей?»

«Так».

«Через пологи?»

«Через кровотечу й операцію. Лікарі попередили, що наступна вагітність майже неможлива й небезпечна».

«Раїса знала?»

«Дізналася через кілька тижнів».

Він довго не відповідав.

«Чому ви не всиновили іншу дитину?»

Питання боліло, але було чесним.

«Мій чоловік хотів. Я не могла погодитися. Тоді думала, що будь-яка інша дитина нагадуватиме про померлого сина. Через це наш шлюб поступово розпався. Тепер розумію, що всиновлена дитина не мала б замінювати тебе, але тоді не була готова».

«Як його звали?»

«Чоловіка? Юрій».

«Він знає, що я живий?»

«Ні. Ми не спілкуємося багато років».

Після цієї розмови я зрозуміла, що Юрій має дізнатися від мене. Він прожив зі мною шість років, терпів мої нічні пробудження третього жовтня, ходив на кладовище до порожньої могили й думав, що програє мертвій дитині. Не був учасником злочину, але наслідки торкнулися і його.