Розділ 14. Свідок

Любов Шевчук відмовилася говорити телефоном.

— Приїдьте самі, — сказала вона. — Без поліції.

— Чому?

— Бо спочатку маю подивитися вам у вічі.

Руденко був проти особистої зустрічі без нього. Марина теж. Ми домовилися, що я приїду з адвокаткою, а слідчий чекатиме її згоди на офіційне опитування.

Любов жила в невеликому селі неподалік Золотоноші. Навігатор привів нас до будинку з синім дахом і виноградом уздовж паркану. На подвір'ї гавкав старий пес.

Жінка чекала біля хвіртки. Вона була нижчою, ніж я уявляла, з коротким сивим волоссям і прямою спиною.

— Олена? — запитала.

— Так.

Вона довго дивилася на моє обличчя.

— На Раїсу схожі менше, ніж тоді.

— Ви мене пам'ятаєте?

— Пам'ятаю всіх, кому не допомогла.

Марина представилася. Любов кивнула й запросила до літньої кухні. На столі вже стояли чай, хліб, сир і тарілка яблук.

— Не треба було готувати, — сказала я.

— Я не знаю, як приймати людину, якій двадцять чотири роки винна правду.

Ми сіли. Любов не торкнулася чаю.

— Ваш син народився о другій сімнадцять ночі, — почала вона. — Дві тисячі вісімсот грамів, сорок дев'ять сантиметрів. Закричав одразу. Оцінка була добра.

Я дивилася на її рот, щоб не пропустити слова.

— Ви його тримали?

— Приймала разом із лікарем. Потім передала неонатологині. У вас почалася кровотеча, усі займалися вами.

— Хто був лікарем?

— Середа. Молодша лікарка Оксана Матвієнко асистувала, але за кілька років виїхала за кордон. Не знаю, де вона.

— Коли вирішили віддати дитину?

— Думаю, ще до пологів. Уранці Середа наказав не вносити хлопчика до загального списку, бо його нібито переводять у спеціалізоване відділення. Я вже записала дані в чернетку.

— Я бачила журнал. Там запис перекреслено.

— Це мій почерк. Допис «помер» — не мій.

Любов підвелася й дістала з шафи коробку з документами. Усередині були трудова книжка, старі довідки, фотографії медиків і складений аркуш.

— Я зробила копію чернетки, — сказала вона. — Тоді не було ксерокса у відділенні. Переписала від руки й попросила санітарку Марію поставити підпис, що бачила оригінал.

— Навіщо?

— Бо Середа наказав виправити стан дитини. Я відмовилася й сказала, що звернуся до головного лікаря. Він відповів, що ваша мати підписала відмову, а родина не хоче скандалу.

— Я нічого не підписувала.

— Тепер знаю. Тоді теж сумнівалася. Ви лежали в реанімації.

— Чому не звернулися до поліції?

Любов опустила очі.

— Мала двох дітей і чоловіка після інсульту. Середа сказав, що мене звільнять за порушення документації, а підпис уже є. Я пішла до вашої матері. Вона підтвердила, що все робить заради вас.

— Ви їй повірили?

— Ні. Але дозволила собі вдати, що повірила.

— Бачили передачу дитини?

— Так. П'ятого жовтня мене поставили на денну зміну. Раїса прийшла з одягом. Ірина та Павло чекали біля службового входу. Середа виніс хлопчика в переносці.

— Мама тримала його?

— Перед тим — кілька хвилин. Просила сфотографувати. Я відмовилася. Знімала інша медсестра.

— Ірина знала, що я непритомна?

Любов довго думала.

— Вона запитала, як почувається породілля. Середа сказав: «Її більше це не стосується». Раїса додала, що ви не хочете бачити дитину. Не знаю, чи Ірина повірила.

— А Павло?

— Квапив усіх. Казав, що документи вже готові.

— Ви говорили з ними?

— Сказала Ірині, що треба дочекатися вашої згоди. Вона подивилася на Середу. Він наказав мені повернутися у відділення.

— І ви повернулися.

— Так.

Любов не просила пробачення. Це дратувало й водночас не дозволяло мені відкинути її слова як спробу полегшити провину.

— Раїса пропонувала вам гроші? — запитала Марина.

— Через тиждень принесла конверт. Я не взяла.

— Скільки там було?

— Не відкривала.

— Ви повідомили комусь?

— Написала заяву головному лікареві. Наступного дня мене викликали й показали відмову з підписом Олени. Сказали, що я неправильно зрозуміла процедуру й поширюю медичну таємницю. Заяву не зареєстрували.

— Копія залишилася?

Любов дістала ще один аркуш. На ньому стояла дата й підпис, але не було вхідного номера.

— Чому зберігали все це? — запитала я.

— Спочатку думала, що знадобиться, коли ви прийдете. Потім минув рік, п'ять, десять. Я переконувала себе, що дитина має добру родину. Але папери не викинула.

— Ви знали, де Артем?

— Прізвище почула під час передачі. Один раз знайшла Левицьких через знайому. Побачила хлопчика в парку. Йому було років сім. Після цього більше не шукала.

— Чому не підійшли до мене?

— Боялася, що зруйную життя дитині.

— Усі боялися за його життя, крім людини, яка його народила.

— Ви маєте право злитися.

— Не давайте мені право. Треба було дати правду.

Любов кивнула.

— Треба було.

Марина сфотографувала документи й зателефонувала Руденку. Він попросив Любов приїхати до відділку або дозволити офіційно опитати її вдома наступного дня. Вона погодилася на дім.

— Я більше не ховатимусь, — сказала жінка.

Перед від'їздом вона винесла невеликий пакет.

— Це не доказ, — промовила. — Просто річ.

У пакеті лежала біла дитяча сорочечка з блакитною вишивкою.

— Раїса принесла одяг, але ця сорочечка випала з сумки. Я знайшла після того, як вони поїхали. Хотіла повернути, потім залишила.

Я взяла тканину. Вона була випрана й акуратно складена.

— Артем її носив?

— Ні. Він був загорнутий у ковдру. Одяг передали Ірині окремо.

— Тоді це не його річ.

— Мала бути його.

Я повернула пакет.

— Залиште собі.

Любов зблідла.

— Чому?

— Не хочу збирати предмети замість спогадів.