Розділ 13. Ціна мого сина

Розписка складалася з чотирьох речень.

Раїса Вербицька підтверджувала, що отримала від Павла Левицького дві тисячі доларів на моє лікування та «влаштування подальшого життя». Зобов'язувалася не висувати фінансових вимог до родини Левицьких і не втручатися у виховання дитини.

Слова «продаж» у документі не було. Імені Артема теж. Але дата стояла та сама — п'яте жовтня.

— Вона продала його, — сказала я.

Марина сиділа поруч у кабінеті Руденка. Слідчий не дозволив узяти оригінал, лише показав копію.

— Формулювання не підтверджує продаж, — відповіла Марина. — Гроші могли бути компенсацією витрат або частиною домовленості.

— Там написано «не втручатися у виховання дитини».

— Так. Це важливий доказ.

— Скільки ще вам треба доказів, щоб називати речі нормально?

Руденко поклав ручку.

— Якщо я зараз скажу «ваша мати продала дитину», це не допоможе слідству. Треба встановити походження грошей, їхнє призначення та роль кожного.

— Вона отримала дві тисячі й віддала лікарю три.

— За словами вашого батька. Документа про передачу трьох тисяч поки немає.

— Є її запис.

— Запис без валюти й пояснення.

Я відсунула копію.

— Навіщо Ірина зберігала розписку?

— Вона стверджує, що не знала про неї. Знайшла після смерті чоловіка в сейфі майстерні.

— Павло залишив докази злочину.

— Люди часто зберігають документи, які вважають гарантією. Для нього розписка могла означати, що біологічна родина не повернеться по дитину.

Руденко повідомив, що експертиза підтвердила давність паперу та чорнила. Підпис Раїси збігався зі зразками. Підпис Павла стояв у графі свідка.

— А мій підпис під відмовою?

— Попередньо виконаний іншою людиною. Остаточного висновку ще немає.

— Моя мати?

— Порівнюють.

Я вийшла з відділку й поїхала до батька. Він відчинив не одразу. У квартирі працювало радіо, на плиті варилася картопля. Принаймні цього разу він справді готував.

Я поклала копію розписки на стіл.

— Бачив раніше?

Батько прочитав.

— Ні.

— Мама взяла дві тисячі від Павла.

— Не знав.

— Десять днів після моїх пологів ви повернули борг її колезі. Звідки гроші?

— Раїса сказала, що отримала допомогу від профспілки.

— Дві тисячі доларів?

— Я не перевіряв.

— Звичайно.

Батько вимкнув плиту.

— Ти думаєш, вона віддала дитину за гроші?

— Вона підписала, що не втручатиметься.

— Раїса витратила більше, ніж отримала.

— Це має її виправдати?

— Ні. Просто вона не продавала онука заради прибутку.

— А заради чого взяла гроші?

— Можливо, щоб повернути борг за хабар.

Мати отримала дві тисячі від Павла, додала тисячу власних і передала Середі три. Левицькі окремо заплатили лікарю п'ять. Середа заробив на страхові обох родин.

— Ти справді нічого не знав про розписку?

— Ні.

— Можеш підтвердити виплату боргу?

— Колегу звали Тамара Бондаренко. Не знаю, чи жива.

Я записала ім'я й передала Руденку. Він знайшов Тамару за два дні. Жінка жила у Смілі й погодилася дати пояснення телефоном. Вона підтвердила, що позичила Раїсі тисячу доларів «на лікування Олени», а борг отримала через два тижні.

— Ваша мати була дуже схвильована, — розповідала Тамара. — Казала, що лікарі врятували і вас, і дитину. Я ще здивувалася, бо потім почула, що немовля померло.

— Вона сказала, що дитина жива?

— Саме так. Через кілька днів змінила версію. Я вирішила, що неправильно зрозуміла.

— Ви бачили Павла або Ірину Левицьких?

— Ні. Але Раїса приносила гроші в конверті з назвою автомайстерні. Можливо, це щось означає.

Майстерня Павла називалася «Лев-Авто».

Руденко записав свідчення. Тепер грошовий шлях ставав зрозумілішим, але головної відповіді не давав. Мати не збагатилася. Вона заплатила за можливість позбутися онука, використавши гроші родини, яка його забирала.

Наступного дня я попросила батька показати банківські книжки й квитанції за той рік. Він спочатку відповів, що після стількох переїздів нічого не лишилося, але я нагадала: мати не викидала навіть чеки на холодильник.

Ми знайшли документи в антресолі, у коробці з написом «комунальні». Між рахунками лежав договір продажу гаража, розписка Тамари та квитанція за моє лікування. Лікарняні витрати були значно меншими за суму, яку батьки називали мені після виписки.

— Ви казали, що продали гараж через операцію, — промовила я.

— Частина грошей справді пішла на ліки.

— Менше п'ятої частини. Решту забрав Середа.

— Так.

— Чому не продали щось, щоб допомогти мені винайняти житло з дитиною?

— Ми не розглядали такого варіанта.

— Саме це й проблема. У вас були гроші. Ви витратили їх не на допомогу, а на те, щоб прибрати причину незручності.

Батько перегортав квитанції.

— Тоді здавалося, що навіть цих грошей не вистачить надовго. Ти не могла працювати, Максим мав проблеми.

— Можна було дати мені кілька місяців. Допомогти закінчити коледж. Запитати, чого хочу.

— Знаю тепер.

— Ти знав і тоді. Просто не вірив, що моя відповідь має значення.

Він не заперечив.

Серед паперів знайшлася квитанція за новий холодильник, куплений через місяць після пологів. Я пам'ятала цей холодильник. Мати привезла мене додому після лікування, відчинила блискучі дверцята й сказала, що життя треба починати заново. Усередині стояли йогурти, фрукти й пляшка шампанського, яку батьки відкрили за моє повернення.

Тепер дата на квитанції здавалася звинуваченням.

— Його купили за гроші Павла? — запитала я.

— Не пам'ятаю.

— Порахуй. Після повернення боргу залишалася майже тисяча.

— Можливо.

Я уявила, як їла продукти з холодильника, оплаченого частиною домовленості про моє мовчання. Мати могла не вважати це платою за дитину. Гроші однаково ввійшли в наше повсякденне життя.