Я Викрала Сина Своєї Доньки

Розділ 12. Те, що знала Ірина

Ірина обрала кафе біля автовокзалу. У ньому було людно навіть уранці: пасажири пили каву, ставили валізи між столами й дивилися на табло відправлень. Тут важко було говорити тихо, але ще важче — влаштувати сцену.

Вона прийшла з великою сумкою й сіла навпроти.

— Ви самі? — запитала.

— Так.

— Телефон вимкніть.

Ці слова вже казала мати перед зізнанням. Я відчула холод у долонях.

— Не вимкну. Але записувати без вашого дозволу не буду.

— Я не дозволяю.

— Добре.

Я поклала телефон екраном донизу.

Ірина замовила чай. Я нічого не взяла.

— Павло помер два роки тому, — почала вона. — Рак легенів. Перед смертю просив спалити частину паперів.

— Ви спалили?

— Ні.

— Чому?

— Бо зрозуміла, що він багато років брехав.

— А ви?

Вона подивилася на мене.

— Я теж.

Офіціантка принесла чайник, чашку й тарілку з двома пакетиками цукру. Ірина чекала, доки вона відійде.

— Я не народжувала Артема, — сказала вона. — Ви вже знаєте. Після другої втрати вагітності лікарі видалили матку. Павло не міг прийняти, що дітей не буде. Ми подали документи на усиновлення, але він не хотів чекати.

— Як познайомилися з моєю матір'ю?

— В аптеці. Вона приходила по ліки для своєї матері. Побачила мою довідку з центру планування — я випадково лишила на прилавку. Розпитала. За кілька днів повернулася й сказала, що її неповнолітня донька вагітна та хоче відмовитися від дитини.

— Мені було вісімнадцять. І я не хотіла відмовлятися.

— Тепер знаю.

— Коли дізналися?

Ірина насипала цукор, хоча чай ще не заварився.

— Повністю — після смерті Павла. Підозрювала раніше.

— Не ухиляйтеся.

— Спочатку Раїса сказала, що ви соромитеся вагітності, а батько дитини зник. Що після пологів поїдете навчатися й не хочете знати, де хлопчик. Я попросила зустріч із вами. Вона відмовила, пояснила, що ви можете передумати від страху, а потім зненавидите дитину.

— І ви погодилися взяти немовля без слова матері?

— Павло сказав, що Середа оформить усе законно. Ми заплатили за приватне ведення пологів, послуги юриста й документи.

— П'ять тисяч доларів.

— Так.

— Ви справді вірили, що це законна сума?

Ірина не відповіла.

— Ви знали, що платите хабар.

— Знала, що пришвидшуємо процедуру. Не знала, що дитину крадуть.

— Це різні слова для одного вчинку, коли біологічна мати нічого не підписала.

— Павло показав згоду з вашим підписом.

— Підробленим.

— Я не знала.

— Ви навіть не запитали, чому мене немає?

— Запитала. Мені сказали, ви після операції й не хочете бачити дитину.

— П'ятого жовтня ви забрали його через службовий вихід.

— Так.

— Це здалося законним?

Ірина стиснула чашку.

— Ні.

Перше чесне слово прозвучало тихо.

— Чому не зупинилися?

— Бо він уже був у мене на руках.

— До того ви ще могли піти.

— Могла.

— Але не пішли.

— Ні.

Вона витягла із сумки фотоальбом. На першій сторінці Артем спав у дерев'яному ліжечку. Під фотографією — дата, п'яте жовтня.

— Ось таким ми привезли його додому, — сказала Ірина.

Я не торкнулася альбому.

— Він плакав уночі, погано їв. Я боялася, що захворіє, але не могла викликати дільничну лікарку, бо документи ще не були готові. Середа приїхав сам. Через вісім днів Павло приніс свідоцтво.

— Ви записані матір'ю.

— Він сказав, що так буде простіше й безпечніше для всіх.

— Для мене теж?

— Про вас я намагалася не думати.

Ця відповідь завдала більше болю, ніж виправдання.

Ірина перегортала сторінки. Артем у три місяці, у пів року, з першим зубом, у ванні, у візку. Біля кожної фотографії вона писала дату й коротку примітку.

— Навіщо показуєте?

— Ви хотіли знати, як він ріс.

— Я не просила вас зараз.

— А коли? Ви збираєте докази, говорите про злочин і вважаєте, що я двадцять чотири роки тільки чекала, поки прийде справжня мати. Я хочу, щоб ви побачили: він не був для нас чужим.

— Я цього не казала.

— Думали.

— Так.

Я нарешті взяла альбом.

На фотографії з першого дня народження Артем сидів перед тортом, тримаючи ложку. Павло підтримував його за спину. Ірина дивилася не в камеру, а на дитину.

— Він пішов у одинадцять місяців, — сказала вона. — Перше слово було «дай». У два роки боявся пилососа. У садочку кусав хлопчика, який забирав машинки. У школі двічі тікав з уроків, бо вчителька кричала. Павло вчив його плавати, я — читати. Коли вступав до академії, ми продали дачу, щоб оплатити перший рік.

— Я не хочу відібрати це.

— Але хочете, щоб він назвав вас матір'ю.

— Хочу.

— Я теж хочу.

Ми вперше говорили не про право, а про бажання.

— Він називає вас мамою, — сказала я. — У мене цього немає.

— А у вас є кровний зв'язок, який я ніколи не матиму. Один тест — і всі дивляться на мене як на жінку, що купила немовля.

— Ви купили можливість забрати його.

— А ваша мати продала?

— Ні. Вона заплатила.

— Звідки ви знаєте, що не отримала нічого від Павла?

Я згадала аркуш зі скриньки: Середа — 3000, Левицький — 5000.