Розділ 11. Мій син не хоче мене бачити

Максим подзвонив через хвилину після того, як я прочитала висновок.

— Це він, — сказав.

— Так.

— Наш син.

Я вийшла зі шкільного коридору на сходи.

— Артем просив не контактувати.

— Зі мною теж?

— З усіма.

— Я навіть не говорив із ним.

— Саме тому не починай зараз.

— Ти вже зустрілася, усе розповіла, а мені наказуєш чекати.

— Не наказую. Передаю його прохання.

— Дай номер адвоката.

— Марина має.

Максим завершив виклик. За п'ять хвилин зателефонувала Марина.

— Він вимагає зустрічі з Артемом, — сказала вона.

— Знаю.

— Я пояснила, що Тарас не передасть контакти без згоди клієнта.

— Максим розсердиться й знайде сам.

— Попередьте про наслідки.

— Я вже попередила.

— Тоді дозвольте йому відповідати за власні дії.

Це було легко сказати про дорослого чоловіка й важко зробити, коли його вчинки могли нашкодити Артемові.

Я повернулася до кабінету. На столі лежали заяви на зимовий табір. У сусідній кімнаті секретарка пояснювала комусь правила оплати. Звичайний шум допоміг дочекатися кінця дня.

Удома роздрукувала результат і поклала поруч із фотографією новонародженого. Дві сторінки підтверджували те, що мати могла сказати одним реченням багато років тому.

«Твій син живий».

Я подзвонила батькові.

— Тест підтвердив.

Він мовчав.

— Тату, ти чув?

— Чув.

— Артем мій син.

— Як він?

— Не хоче мене бачити.

— Дай йому час.

— Скільки? Ще двадцять чотири роки?

— Стільки, скільки треба.

Я сіла на підлогу біля дивана.

— Ви мали час. Мама бачила, як він росте. Ти знав ім'я. А я дізналася все й повинна мовчати.

— Це несправедливо.

— Не кажи мені про справедливість.

— Я й не кажу, що так правильно. Просто Артем не винен, що ми боялися.

Батько вперше назвав його на ім'я без підказки.

— Хочеш побачити результат?

— Якщо дозволиш.

Я надіслала копію, закривши службові номери. За годину батько приїхав із пляшкою шампанського.

— Ти з глузду з'їхав? — запитала я.

— Не знав, що принести.

— Це не свято.

— Але він живий.

— Він завжди був живий. Просто ми не знали.

Батько поставив пляшку на підлогу біля дверей.

— Можна зайти?

Я впустила. Ми сиділи на кухні, дивилися на висновок і не знали, як поводитися. Батько плакав тихо, витираючи очі рукавом. Я не плакала.

— Він хороший хлопець? — запитав батько.

— Майже не знаю.

— Раїса казала, що вивчився на медика.

— Парамедик.

— Людей рятує.

— Так.

— Хотів би колись побачити.

— Якщо він дозволить.

— Розумію.

Наступного ранку Максим написав, що розповів Софії.

Я одразу зателефонувала.

— Ми домовлялися чекати.

— Не домовлялися. Ти порадила.

— Артем просив не контактувати.

— Софія має право знати про брата.

— Має. Але не право писати йому без дозволу.

— Вона не писатиме.

— Ти дав їй його ім'я?

Максим замовк.

— Вона запитала.

— Їй п'ятнадцять. Вона знайде сторінку за хвилину.

— Я пояснив ситуацію.

— Яку саме? Що її бабуся підробила лист і вкрала брата? Що Ірина бреше? Ти сам не знаєш усіх фактів.

— Не говорив про Ірину.

— Подзвони Софії й попроси не писати.

— Не керуй моєю дочкою.

— Тоді сам будь батьком.

За годину Дарина переслала повідомлення, яке Артем отримав від Софії:

«Привіт. Я, здається, твоя сестра. Тато показав тест. Не хочу заважати, просто знай: я рада, що ти є».

Повідомлення було добрим. Від цього порушення меж не переставало бути порушенням.

«Я просила Максима не давати контакти», — написала я.

Дарина відповіла: «Артем думає, що це зробили ви».

Я попросила дозволу переслати знімки екрана з нашою розмовою з Максимом. За десять хвилин вона погодилася. Після цього не відповідала два дні.

На місцевому новинному сайті з'явилася стаття про підміну немовляти в міському пологовому будинку. Імен не називали, але вказали рік, вік матері та професію дорослого сина. Артема можна було впізнати.

Марина вимагала прибрати подробиці. Редакція послалася на суспільний інтерес і залишила текст, лише змінивши професію на «медичний працівник».

— Хто розповів? — запитала я.

— Журналіст не називає джерело, — відповіла Марина. — Формулювання схожі на вашу заяву, але доступ мали кілька людей.

— Руденко?

— Не звинувачуйте.

— Я хочу знати.

— Подамо офіційний запит.

Артем через адвоката заявив, що не давав згоди на оприлюднення. Він відмовився від кількох змін, бо журналісти чергували біля станції. Колеги знали. Пацієнт сфотографував його в автомобілі швидкої й виклав з підписом про «вкраденого сина».

Я написала заяву до редакції від власного імені, не називаючи Артема. Повідомила, що не давала інформації й прошу припинити втручання в життя людини, яка не обирала публічності.

Коментар опублікували частково. Заголовок був: «Біологічна мати підтвердила викрадення».

Увечері біля мого під'їзду чекали двоє журналістів. Чоловік із камерою стояв біля лавки, жінка з мікрофоном розмовляла із сусідкою. Щойно я вийшла з машини, обоє рушили назустріч.

— Пані Олено, кілька запитань про вашого сина.

— Я не даю коментарів.

— Чому ви почали пошуки лише після смерті матері?

— Відійдіть, будь ласка.

— Чи правда, що в пологовому ви підписали відмову, а тепер заперечуєте? У нас є копія документа.

Я зупинилася.

— Звідки?

Журналістка піднесла мікрофон ближче.

— Тобто ви визнаєте, що документ існує?

Марина попереджала: запитання може бути пасткою, а цікавість до джерела перетворять на підтвердження.