Розділ 9. Мовчання батька

Після Максимового зізнання я поїхала до батька.

Не телефонувала. Відчинила своїм ключем і застала його в спальні. Він сидів на підлозі перед відчиненою шафою, навколо лежав материн одяг. На ліжку стояли дві коробки: «віддати» й «залишити».

У коробці для віддавання лежала синя сукня, яку мати вдягала на моє весілля. Я витягла її й поклала на ліжко.

— Цю залиш.

Батько підвів голову.

— Міг би хоч раз подзвонити перед тим, як приходити.

— Це і моя квартира за спадщиною.

— Ще нічого не оформлено.

— Тоді вважай, що прийшла в гості.

Я показала йому конверт від Максима.

— Мама писала його родині через рік після пологів. Сказала, що я одружуюся.

— Не знав.

— Максим вкрав гроші з майстерні. Про це знав?

— Раїса розповіла.

— Коли?

— До пологів.

— А мені чому не сказали?

— Ти б не повірила.

— Ви навіть не дали можливості.

Батько піднявся, повільно тримаючись за край ліжка.

— Ти прийшла знову допитувати чи допомогти?

— Я прийшла по правду.

— У тебе вже є адвокатка й слідчий.

— Вони не жили в цій квартирі.

Він склав светр і поклав до коробки.

— Що саме хочеш знати?

— Усе, що сталося від дня, коли мама зустріла Ірину, до дня, коли мене виписали.

— Я розповів.

— Уривками. Щоразу додаєш нову подробицю, коли я знаходжу доказ. Сьогодні розкажеш сам.

Батько подивився на годинник.

— Ходімо на кухню.

Я поставила телефон на стіл.

— Записуватиму.

— Для поліції?

— Щоб завтра ти не сказав, що забув.

Він погодився. Я ввімкнула запис.

Батько почав із того дня, коли мати повернулася з аптеки. Ірина працювала там провізоркою й допомогла знайти рідкісні ліки для бабусі. Під час розмови сказала, що вони з чоловіком збирають документи на усиновлення.

— Раїса сприйняла це як знак, — промовив батько. — Увечері сказала, що твою дитину можна віддати людям, які готові її забезпечувати.

— Ти заперечив?

— Так. Ми посварилися. Я сказав, що ти не погодишся.

— Що відповіла мама?

— Що після пологів зрозумієш. Вона хотіла поговорити з тобою заздалегідь, але ти тоді збирала речі до Максима.

— Тому вирішила не питати.

— Сказала, що ти втечеш.

Раїса вдруге прийшла до аптеки. Запросила Ірину на розмову й повідомила, що її неповнолітня донька не може виховувати дитину. Мені вже виповнилося вісімнадцять, але для зручності мати зменшила мій вік.

— Ірина погодилася одразу? — запитала я.

— Не знаю. На зустрічах мене не було. Павло прийшов до нас через кілька днів. Він говорив про офіційне усиновлення, довідки й чергу. Раїса сказала, що Середа може допомогти.

— Звідки вона знала Середу?

— Він лікував дружину начальника на її роботі. Раїса попросила про зустріч.

— Ти був із нею?

— Першого разу — так.

— І що він сказав?

Батько налив воду, але не пив.

— Що без твоєї згоди законно нічого зробити не можна. Потім додав, що бувають обставини, коли документи оформляють пізніше. Назвав суму.

— Три тисячі.

— Так.

— Тобто ти точно знав, що це незаконно.

— Знав, що процедура неправильна.

— Не добирай м'яких слів.

— Знав.

Раїса продала гараж і позичила решту в колеги. Батько зняв доларові заощадження. Павло передав Середі ще п'ять тисяч, вважаючи, що платить за пришвидшення усиновлення та медичні витрати.

— Чому реєстрація відбулася так швидко?

— Середа мав знайому у відділі. Я не знав її імені.

— Мама знала?

— Мабуть.

— У записниках сторінки вирвані.

— Вона спалила частину паперів після того, як ти почала ставити запитання про поховання.

— Ти бачив?

— Так.

— І дозволив.

— Я не знав, що робити.

— Можна було витягти їх із печі.

— Можна було.

На записі чути, як я стукнула долонею по столу.

Батько розповів про день пологів. Мати заздалегідь поклала до сумки чистий дитячий одяг, хоча мені казала, що нічого не купуватиме до народження. Коли почалася кровотеча, Середа наказав перевести мене до операційної. Хлопчика оглянув неонатолог і повідомив, що він дихає самостійно.

— Ти його чув? — запитала я.

— Ні. Мене не пустили.

— Мама чула?

— Так. Сказала, він голосно плакав.

Я вимкнула запис.

— Чому ти раніше не сказав, що він плакав?

— Не думав…

— Не бреши.

Батько затулив обличчя руками.

— Бо знав, що ти запитаєш, як я міг піти після цього.

— Як ти міг?

— Не знаю.

Я знову ввімкнула телефон.

На другий день Середа повідомив, що мій стан стабілізувався. Раїса принесла йому гроші. Павло та Ірина чекали ще добу. П'ятого жовтня дитину винесли через службовий вихід.

— Хто зробив фотографії?

— Медсестра. Раїса дала їй фотоапарат.

— Навіщо фотографувати злочин?

— Хотіла мати знімок онука.

Це було настільки схоже на матір, що я повірила. Вона могла знищити документи й водночас залишити фотографію, бо вважала свої почуття важливішими за небезпеку.

— Ірина бачила мене?

— Не того дня. Через місяць Раїса зустрілася з нею в парку й показала тебе здалеку.

— Навіщо?

— Ірина хвилювалася, що ти шукаєш дитину. Раїса хотіла довести, що ти повернулася до звичайного життя.

Я згадала прогулянку з матір'ю через місяць після лікарні. Вона змусила мене вдягнути нове пальто й повела до парку, хоча я не хотіла виходити. Ми сиділи на лавці, мати купила морозиво й наполягала, щоб я їла.

Десь поруч Ірина дивилася на мене й переконувалася, що я не шукаю сина.

— Вона знала, що мені сказали про смерть?

— Раїса запевняла, що ти сама відмовилася й важко переживаєш рішення.

— Ти говорив з Іриною?