Розділ 8. Максим

Максим прийшов на двадцять хвилин раніше.

Я побачила його через скляні двері Марининого офісу й не відразу впізнала. У пам'яті він залишався худим хлопцем у джинсовій куртці, який умів за один вечір придумати п'ять планів на майбутнє й жодного не довести до кінця. Перед секретаркою стояв кремезний чоловік із коротким сивуватим волоссям. Він тримав робочу куртку через руку й нетерпляче поглядав на годинник.

Коли я зайшла, Максим підвівся.

— Привіт, — сказала я.

— Де документи?

Ми теж не подали одне одному рук.

Марина запросила нас до кабінету й одразу встановила правила: говорити по черзі, не записувати без попередження, не поширювати дані Артема.

— Я не школяр, — сказав Максим.

— А це не шкільний кабінет, — відповіла вона. — Якщо не підходить, можете піти.

Він глянув на мене.

— Це твоя адвокатка?

— Так.

— Ти вже подала до суду?

— Поки заяву до поліції.

Максим сів.

Я показала копії журналу, браслет, фотографії та лист матері. Він читав повільно, час від часу повертався до попередніх сторінок. На знімку Артема затримався надовго.

— Схожий на мого батька, — сказав тихо.

— Я подумала про тебе.

— Тут нічого не видно.

Він відклав фотографію.

— Ти вже говорила з ним?

— Так.

— І?

— Він не хоче спілкуватися.

— Бо ти налякала.

— Можливо.

— Що сказала?

— Що він може бути моїм сином.

— Нашим.

— На той момент я не знала, чи хочеш ти мати до цього стосунок.

Максим засміявся без радості.

— Ти написала після двадцяти чотирьох років і дала десять хвилин вирішити, чи хочу знати, що моя дитина жива.

— Я теж дізналася нещодавно.

— А потім відмовилася дати адресу.

— Бо Артем попросив спокою.

— Мене ніхто не питав, чого я хочу.

— Тепер питають його.

Максим відкинувся на спинку стільця.

— Ти завжди вміла зробити так, щоб винними були всі інші.

— Я не писала того листа.

— Звідки мені знати?

Я дістала шкільний альбом із зразками материного почерку. Вона підписувала мої фотографії, і літери збігалися майже повністю.

— Можна провести експертизу, — сказала Марина. — Якщо оригінал листа зберігся.

— Зберігся, — відповів Максим. — Я приніс.

Він поклав на стіл прозорий файл. Лист був пожовклим на згинах. Я прочитала текст уперше не з фотографії.

«Через тебе він помер. Якби я не зв'язалася з тобою, цього не сталося б. Не приходь і не телефонуй. Я не хочу бачити людину, яка зруйнувала мені життя».

Мати знала, що саме написати. Після пологів я справді звинувачувала себе й Максима. Говорила, що його постійні сварки з батьками довели мене до лікарні. Вона взяла мої найгірші слова й перетворила на остаточний вирок.

— Коли вона передала лист? — запитала я.

— Через шість днів після пологів. Я прийшов до вашого будинку. Твоя мати вийшла сама.

— Батько бачив.

— Він стояв на балконі.

— Чому ти не перевірив? Не подзвонив пізніше?

Максим стиснув кулаки.

— Дзвонив. Раїса відповідала, що ти не хочеш говорити. Прийшов до лікарні — мене не пустили. Через місяць зустрів тебе біля поліклініки. Ти перейшла дорогу, щоб не вітатися.

Я пам'ятала той день. Побачила Максима й вирішила, що він з'явився лише переконатися, чи я вижила. Мати стояла поруч і сказала: «Не принижуйся. Він уже все показав».

— Я думала, ти втік.

— А я думав, ти ненавидиш мене.

— Ми обоє повірили їй.

— Ти жила з нею. Могла спитати.

— Я питала, чому ти не приходиш. Вона показала повідомлення, нібито від тебе.

— Які повідомлення?

— Телефонів із збереженою історією вже немає. Вона записувала на папері, що ти сказав, коли дзвонив. Тепер розумію, що могла вигадати.

Максим провів долонею по обличчю.

— Я поїхав через пів року. Працював у Польщі, потім повернувся. Одружився.

— Знаю.

— Звідки?

— Марина перевірила відкриті дані.

— У мене донька. Софії п'ятнадцять.

— Я бачила згадку.

— Вона нічого не знає про цю історію.

— Я не збираюся їй розповідати.

— Якщо Артем мій син, вона має брата.

— І сама вирішить, коли дізнатися. Не роби з нею того, що наші батьки зробили з нами.

Максим подивився на Марину.

— Вона завжди так говорить, ніби керує нарадою?

— Зараз пані Олена має рацію, — відповіла та.

Ми обговорили тест. Максим погодився здати матеріал, але хотів, щоб Артем зробив це негайно.

— Його згода обов'язкова, — нагадала Марина.

— Я знаю. Хочу поговорити.

— Він не дав дозволу передавати адресу чи номер.

— Олена вже говорила.

— І після цього він заблокував її.

Максим підвівся й підійшов до вікна.

— Я пропустив його народження, дитинство, школу. Тепер він десь за кілька кілометрів, а ви кажете чекати.

— Так, — відповіла Марина. — Бо ваше бажання надолужити час не важливіше за його межі.

Я почула власні слова з перших днів і зрозуміла, наскільки вони були схожими на Максимові.

— Я передам Артемові, що ти готовий до тесту, — сказала я. — Якщо він сам напише.

— А якщо не напише?

— Тоді не напише.

— Тобі легко говорити. Ти його бачила.

— П'ять хвилин біля роботи. Після того мені стало не легше.

Максим забрав куртку.

— Дайте номер слідчого. Я сам розповім про лист.

Марина записала контакт і домовилася забрати оригінал для експертизи. Перед виходом Максим зупинився біля мене.

— Він справді схожий на мене?

— Так.

— Який у нього голос?

— Нижчий. Коли сердиться, говорить швидко.

— Чим займається?

— Парамедик. Бігає. Має дівчину Дарину.

Я відразу пошкодувала, що сказала про неї. Це було особисте, і я не мала дозволу.