Розділ 7. Мене назвали шахрайкою

Я не відповіла Ірині тієї ночі.

Сфотографувала повідомлення, переслала Марині й вимкнула телефон. Сон не прийшов. Щоразу, коли заплющувала очі, бачила дві медичні виписки з однаковим номером: у моїй дитина померла, в Ірини народилася.

О сьомій ранку Артем надіслав коротке повідомлення: «Більше мені не пишіть».

Я прочитала й поклала телефон екраном донизу. За кілька хвилин прийшло друге: «І мамі теж».

«Добре», — відповіла я.

Слово лишалося непрочитаним. Він знову заблокував мене.

На роботі Алла Сергіївна попросила зайти до неї перед першою перервою. У кабінеті сиділи двоє незнайомих людей — чоловік у темному костюмі та жінка з червоною текою.

— Це батьки нашої нової учениці, — пояснила директорка. — Хотіли уточнити умови вступу.

Я провела екскурсію школою, показала їм клас, їдальню, укриття. Жінка ставила багато запитань про безпеку. Хто може забирати дитину? Як перевіряють родичів? Що робить школа, якщо батьки живуть окремо й не можуть домовитися?

Я відповідала за внутрішніми правилами.

— Дитину віддаємо лише особам, яких законний представник зазначив у заяві. Якщо між батьками є суперечка, керуємося документами, а не усними проханнями.

— А бабусі? — запитала жінка.

— Так само. Спорідненість не замінює дозволу.

Після зустрічі я зачинилася в туалеті й довго мила руки. Двадцять чотири роки тому ніхто не попросив мого дозволу. Тепер я щодня захищала чужих дітей правилами, яких не застосували до мене.

Марина зателефонувала об одинадцятій.

— Руденко хоче отримати копію медичної виписки, яку приніс Артем. Ви можете сьогодні передати?

— Так.

— І ще. Заяву Ірини про переслідування долучили до перевірки. Не контактуйте з нею.

— Я пообіцяла Артемові.

— Добре. Повідомлення з її зізнанням збережіть у кількох місцях.

— Вона лише сказала, що не народжувала. Це не доказ викрадення.

— Але спростовує частину офіційного документа.

Після роботи я поїхала до слідчого. Руденко прийняв копію, порівняв номери й запитав, чи Артем готовий дати пояснення.

— Ні. Він заборонив мені писати.

— Тоді ми викличемо офіційно, якщо буде потреба.

— Не тисніть на нього.

Руденко підняв брови.

— Кілька днів тому ви вимагали діяти швидше.

— Я змінила думку.

— Чому?

— Побачила, що з ним відбувається.

— Це не означає, що перевірку можна зупинити. Його документи можуть бути підроблені. Крім вашої історії, є питання до реєстраційної служби й лікаря.

— Я не прошу зупиняти. Просто не поводьтеся з ним як із доказом.

— Постараємося.

Він не обіцяв, і це викликало більше довіри, ніж красиві слова.

Біля відділку мене чекав батько. Я не казала, куди їду.

— Ти стежиш за мною? — запитала я.

— Руденко викликав на повторну розмову.

— І що ти розповів?

— Те саме, що тобі.

— Про фотографію сказав?

— Так.

— Про гроші?

— Так.

Він виглядав старшим, ніж тиждень тому. Щоки запали, на підборідді залишилася сіра щетина. Я подумала, що після смерті матері він уперше за сорок шість років прокидається в порожній квартирі. Співчуття з'явилося й одразу змішалося зі злістю.

— Тобі потрібна допомога вдома? — запитала я.

— Впораюся.

— У холодильнику є їжа?

— Є.

— Ти брешеш навіть про суп.

Він ледь усміхнувся.

— Куплю дорогою.

— Добре.

Я рушила до машини.

— Олено, — покликав батько. — Слідчий запитував про Максима.

Я зупинилася.

— Що ти сказав?

— Що не знаю, де він.

— Це правда?

— Так. Після твоїх пологів бачив його один раз. Він прийшов під будинок, вимагав поговорити з тобою. Раїса вийшла й віддала лист.

— Який лист?

— Не знаю. Після цього він більше не приходив.

Підроблений лист, про який я ще не знала, вже існував у батьковій пам'яті. Він міг розповісти раніше, але знову чекав правильного запитання.

— Як знайти Максима?

— Його мати жила на Пастерівській. Може, ще там.

Я записала адресу й зателефонувала Марині.

— Не їдьте сьогодні, — сказала вона.

— Чому?

— Бо ви щойно вийшли від слідчого, роздратовані й виснажені. Знайдемо офіційні контакти, перевіримо, чи це та сама людина.

— Ви завжди проситимете чекати?

— Поки ви завжди хотітимете бігти.

Я послухалася. Поїхала додому, розігріла їжу, яку залишила Світлана, і вперше за кілька днів пообідала не кавою.

Увечері зателефонувала Дарина Коваль. Я впізнала ім'я на екрані, бо напередодні відкривала її сторінку.

— Ви мене не знаєте, — почала вона. — Я дівчина Артема.

— Знаю, хто ви.

— Звісно. Ви всіх знайшли.

Її тон був різким.

— Я не писала вам і не збиралася.

— Артем сьогодні не вийшов на зміну. У нього вперше за три роки стався напад паніки перед роботою. Він парамедик, пані Олено. Якщо не може зібратися, це небезпечно не тільки для нього.

— Мені шкода.

— Не кажіть так, ніби розбили чужу чашку.

Я заплющила очі. Фраза була справедливою.

— Що я можу зробити?

— Нічого. Залиште його в спокої.

— Я вже погодилася.

— Тоді навіщо поліція викликає Ірину?

— Бо документи про народження підроблені. Це не лише моя справа.

— Для вас це розслідування. Для нього — все життя.

— Я розумію.

— Не розумієте. Ви переглядали наші сторінки, їздили за ними, знайшли його роботу. Він почувається так, ніби за ним стежать.

— Більше цього не буде.

— Обіцяєте?

— Так.

— І не приходитимете до лікарні?

— Не приходитиму.

Дарина помовчала.

— Якщо він сам захоче, то зв'яжеться.

— Добре.

— Я записую цю розмову.

— Можете зберегти.

Після виклику я видалила закладки зі сторінками Артема, Ірини та Дарини. Не тому, що перестала хотіти дивитися. Зрозуміла, що кожне нове фото дає мені відчуття близькості, якої насправді не було.