Розділ 5. Перша зустріч

Уранці я показала Марині фотографію біля пологового будинку.

Вона збільшила знімок на екрані, перевірила дату й попросила не робити висновків раніше, ніж експерт підтвердить, що напис не з'явився пізніше.

— На руках в Ірини може бути будь-яка дитина, — сказала вона.

— Поруч лікар, який оформив смерть мого сина.

— Так. Тому фотографія важлива. Але вона не замінює експертизи.

— Ви можете знайти її адресу?

— Через офіційний запит — якщо буде підстава. Самостійно збирати персональні дані не стану.

— Я знаю, де вона працює.

Марина відклала телефон.

— Ви їздили до аптеки.

— Не заходила.

— Бачили Артема?

— Так.

— Він вас помітив?

— Ні.

— Добре.

— Чому всі говорять зі мною так, ніби я небезпечна?

— Бо ви втратили двадцять чотири роки й хочете виправити це за кілька днів. У такому стані люди чинять необдумано.

— Що ви пропонуєте? Чекати, поки поліція місяцями отримуватиме відповіді?

— Пропоную написати Артемові короткого листа. Без звинувачень, вимог і слів «мій син». Сказати, що маєте підстави сумніватися в документах про народження, та запропонувати розмову в присутності юристки.

— А якщо Ірина прочитає першою?

— Артемові двадцять чотири роки. Ви самі це повторюєте.

Ми склали повідомлення разом. Я переписувала його тричі.

«Артеме, мене звати Олена Вербицька. Ми не знайомі. Після смерті моєї матері я отримала документи, які можуть стосуватися Вашого народження. Не хочу лякати Вас або втручатися у Вашу родину без пояснень. Якщо погодитеся, пропоную зустрітися в присутності моєї адвокатки Марини Бойко. Я покажу документи й відповім на запитання. Рішення про подальше спілкування буде за Вами».

— Надто холодно, — сказала я.

— Краще холодно, ніж «я твоя справжня мама, негайно подзвони».

— Я не збиралася так писати.

Марина мовчки подивилася на мене.

Я надіслала повідомлення. Воно залишилося непрочитаним.

Того дня я повернулася до школи. За час моєї відсутності накопичилися заяви, рахунки й скарги. Мати третьокласниці вимагала звільнити вчительку, яка нібито принизила дитину, попросивши переписати нерозбірливу роботу. Двоє братів побилися в їдальні. У спортивній залі протікав кран.

Я розбиралася з кожною проблемою й раптом відчула вдячність за те, що вони мають прості причини. Кран можна полагодити, заяву зареєструвати, дітей розвести по різних кабінетах і вислухати.

Опівдні мені зателефонував невідомий номер.

— Олена Вербицька? — запитав чоловічий голос.

Я впізнала його. Напередодні кілька разів слухала відео, на якому Артем сміявся.

— Так.

— Це Артем Левицький. Що у вас за документи?

Я зачинила двері кабінету.

— Дякую, що подзвонили. Я хотіла б показати особисто.

— Можете надіслати фотографії.

— Там медичні записи й фотографії вашої родини. Без пояснення вони можуть здатися…

— Чим?

— Образливими або неправдивими.

— Ви пишете незнайомій людині про її народження й не можете сказати, що саме знайшли.

— Моя мати перед смертю повідомила, що двадцять чотири роки тому в пологовому будинку підмінили документи.

На іншому кінці почулися голоси й сигнал автомобіля.

— Я на роботі, — сказав Артем. — Кажіть прямо.

— Вона стверджувала, що ви можете бути моїм біологічним сином.

Він мовчав.

— Артеме?

— Це жарт?

— Ні.

— Звідки у вас мій номер?

— Я написала в соціальній мережі. Ви самі подзвонили.

— Номер звідки?

Я подивилася на екран. Дзвінок надійшов через застосунок, але через хвилювання не помітила.

— Вибачте. Я неправильно зрозуміла.

— Ви стежили за мамою біля аптеки?

Він бачив мене. Або Ірина помітила машину.

— Я приїхала поговорити, але не підійшла.

— Чому?

— Побачила вас разом і зрозуміла, що не маю права починати таку розмову на вулиці.

— А написати на роботі маєте право?

— Напевно, теж ні. Але іншого доброго способу немає.

— Більше не приїжджайте до мами.

— Я не заподію їй шкоди.

— Ви вже налякали її.

— Вона знає Раїсу Вербицьку?

— Не знаю.

— Запитайте.

— Не кажіть мені, що робити.

Виклик завершився.

Я сиділа за столом і дивилася на закриті двері. За хвилину постукала секретарка.

— Олено Петрівно, батьки Кості вже прийшли.

— Нехай зачекають п'ять хвилин.

— Усе гаразд?

— Так.

Звісно, ні. Мій син уперше заговорив зі мною й попросив не наближатися до жінки, яку вважав матір'ю.

Увечері він написав: «Покажіть один документ. Без моїх фото».

Я зателефонувала Марині. Вона дозволила надіслати копію архівної сторінки із закритими даними інших пацієнток і фотографію мого браслета. До повідомлення додала свою лікарняну виписку.

Артем переглянув файли за кілька хвилин.

«Це не доводить, що йдеться про мене».

«Не доводить. Тому я пропоную зустріч і перевірку».

«Моя мама каже, що народила мене».

Я написала відповідь і стерла. Написала іншу.

«На фотографії з банківської скриньки вона тримає новонародженого біля пологового будинку. Поруч стоять моя мати та лікар. Знімок датований третім днем після моїх пологів».

Довго не було відповіді.

«Де ви?»

Я назвала адресу Марининого офісу й запропонувала час наступного дня.

«Не хочу адвокатів. Зустрінемося біля моєї роботи після зміни. О сьомій».

Марина була проти.

— Ви вже зробили достатньо без мене.

— Він погодився лише без адвокатів.

— Тоді зустріньтеся в громадському місці й не віддавайте оригіналів.

— Ви думаєте, він щось украде?

— Ні. Думаю, розмова буде важкою, і ви обоє можете поводитися різко.

— Я впораюся.

— Це ви теж повторюєте надто часто.