Розділ 4. Артем

Я прочитала рядок у журналі шість разів.

Артем Павлович Левицький. Третє жовтня. Час реєстрації — чотирнадцята двадцять.

Мого сина нібито перевели з відділення новонароджених о тринадцятій сорок. У довідці не було назви установи, куди саме. За сорок хвилин у хлопчика з'явилися інші батьки.

— Як можна зареєструвати дитину так швидко? — запитала я.

— Неможливо, якщо йдеться про звичайну процедуру, — відповіла Марина. — Реєстраційний запис могли внести пізніше, але поставити потрібну дату й час. Нам потрібна підстава, на якій це зробили.

— У свідоцтві Ірина записана матір'ю.

— Ми бачили лише слова Артема. Самого документа поки немає.

— Він не вигадував.

— Я не кажу, що вигадував. Але кожен факт перевіряємо окремо.

Марина зробила копію архівної відповіді для слідчого. Я сиділа навпроти й розглядала цифри. Дві тисячі вісімсот грамів. Мені ніколи не казали вагу дитини. Я питала в лікаря, але він відповів, що це вже не має значення.

Тепер вага стала першим правдивим фактом про мого сина.

— Можна встановити, чи збігається номер мого браслета з його записом?

— Номер уже збігається з журналом новонароджених. Треба експертиза самого браслета й оригінал журналу.

— Коли це буде?

— Якщо слідчий відкриє провадження та призначить дослідження.

— Якщо?

— Давність подій ускладнює кваліфікацію. Але підроблені документи можуть досі використовуватися, а людина має право знати своє походження. Руденко перевіряє.

Я забрала копії й поїхала додому. На роботі мене чекали за два дні, але Алла Сергіївна дозволила працювати віддалено. Я відкрила електронну пошту, відповіла на три листи й зрозуміла, що не пам'ятаю жодного речення.

На кухонному столі лежала роздрукована фотографія Артема. Я принесла її з банківської скриньки разом з іншими копіями. На звороті мати записала: «Двадцять три. День медика».

Знімок зробили минулого року на міській площі. Артем стояв поруч із двома колегами. Я знайшла оригінал на сторінці станції екстреної допомоги. Під дописом були привітання, жарти про нічні зміни й коментар Ірини Левицької: «Пишаюся тобою, сину».

Я натиснула на її ім'я. Сторінка була закритою, але фотографію профілю видно. Ірина сиділа біля річки в темних окулярах. Звичайна жінка з коротким світлим волоссям і втомленою усмішкою.

Двадцять чотири роки тому вона забрала мою дитину з пологового будинку.

Марина просила не контактувати. Я не писала. Натомість почала переглядати все, що було відкритим.

Артем навчався в медичній академії, бігав напівмарафони, кілька разів здавав кров. Два роки тому опублікував чорно-білу фотографію Павла Левицького з підписом: «Тату, мені бракує твоїх порад». На знімку чоловік ремонтував велосипед у дворі.

Я довго дивилася на його руки. Ці руки тримали мого немовляту, купали його, вчили зав'язувати шнурки. Я мала ненавидіти Павла. Натомість думала, чи був він добрим батьком.

На сторінці Артема знайшлася фотографія з дня народження. Перед ним стояв торт із двадцятьма чотирма свічками. Поруч усміхалася темноволоса дівчина, позначена як Дарина Коваль. В описі вона написала: «Цього року без нічної зміни. Майже диво».

Третього жовтня я була на цвинтарі.

Він у цей час задував свічки.

Я закрила ноутбук, але за хвилину відкрила знову. Ввела ім'я Дарини. Вона працювала фізичною терапевткою в реабілітаційному центрі. На її сторінці було більше спільних фотографій. Артем готував вечерю, ніс рюкзак у поході, спав у потязі з відкритим ротом. На одному відео він сміявся так голосно, що Дарина просила його поводитися тихіше.

Я ввімкнула запис ще раз.

До цього моменту Артем був фотографією, датою й збігом у документах. Тепер я почула його голос.

Він не був схожим на мій. Говорив нижче, швидко ковтав закінчення слів. Максим у юності робив так само.

Я набрала номер батька.

— Ти знав, що його звати Артем?

— Раїса казала.

— Коли?

— Давно.

— Вона показувала тобі фотографії?

— Одну чи дві.

— Чому ти вчора не сказав?

— Не думав, що це важливо.

— Усе важливо.

Батько зітхнув.

— Ти знайшла його?

— Так.

— І що тепер?

— Не знаю.

— Не руйнуй йому життя через помсту нам.

— Не смій використовувати його, щоб я вас пожаліла.

— Я не про жалість. Ти зараз розлючена. Це зрозуміло. Але він не винен.

— Саме тому має знати правду.

— Можливо, не хоче.

— Він навіть не знає, що має вибір.

— Раїса теж говорила про вибір за інших.

Я завершила виклик.

Увечері до мене приїхала Світлана, заступниця директорки й моя найближча подруга. Вона привезла їжу, хоча я не просила. Поставила контейнери в холодильник, заварила чай і лише потім сіла.

— Алла сказала, на похороні щось сталося, — промовила вона. — Ти при всіх звинуватила батьків у викраденні дитини.

— Не звинуватила. Сказала правду.

— Яку правду?

Я показала їй архівні копії та фотографію браслета. Світлана прочитала двічі.

— Ти впевнена?

— Мама зізналася. Тато підтвердив. Є записи.

— Боже.

Вона підвелася й обійняла мене. Я не відповіла на обійми. Після лікарні будь-який дотик викликав роздратування.

— Ти його знайшла? — запитала вона.

Я відкрила сторінку Артема.

Світлана переглянула фотографії.

— Схожий на тебе.

— Усі так кажуть, коли знають, куди дивитися.

— Очі твої.

— У мами теж були карі очі. Це нічого не доводить.

— Що робитимеш?

— Зустрінуся.

— Він знає?

— Ні.

— Як ти скажеш?

— Не знаю.

Світлана помовчала.

— Може, спочатку поговорити з психологом?

— Це не психологічна проблема. Це злочин.

— Для нього це буде і психологічною проблемою.

Я відсунула чашку.