Розділ 3. Дитина, якої не поховали

Марина розклала документи зі скриньки на великому столі й пронумерувала кожен аркуш.

— Оригінали залишаться в сейфі, — сказала вона. — Вам дам копії.

— Це мамині речі.

— Можливо, частина з них стане доказами. Якщо заберете додому й щось зникне, відновити буде складно.

— Хто може їх украсти?

Марина подивилася на мене поверх окулярів.

— Ваш батько вже приховував правду. Лікар, якого ви назвали, може бути зацікавлений у знищенні документів. Прийомна родина теж не знає, що ви знайшли. Я не стверджую, що хтось обов'язково прийде до вас уночі. Просто не бачу сенсу ризикувати.

Я погодилася. Після зізнання матері перестала вважати родинні зв'язки гарантією безпеки.

Окрім браслета та фотографій, у папці була копія довідки про мою госпіталізацію, записаний від руки номер телефону й аркуш без підписів, на якому стояли два прізвища: Середа і Левицький. Навпроти першого мати написала «3000», навпроти другого — «5000». Валюти не зазначила.

— Батько сказав про три тисячі доларів, — пояснила я.

— П'ять тисяч могли заплатити Левицькі, — припустила Марина. — Або ця сума взагалі стосується іншої справи. Не будемо домислювати.

— Як нам довести, що браслет належав моїй дитині?

— Порівняємо номер з медичними записами, якщо вони збереглися.

— Минуло двадцять чотири роки.

— Саме тому треба почати зараз.

Вона склала перелік: пологовий будинок, міський архів, відділ реєстрації актів цивільного стану, кладовище, поліція. Біля кожного пункту записала, хто й на якій підставі може отримати інформацію.

— Я думала, ми просто знайдемо Артема й зробимо тест, — сказала я.

— Тест може підтвердити спорідненість. Але якщо хочете встановити, як живу дитину записали мертвою, потрібні документи.

— А якщо мені байдуже до покарання? Якщо я хочу тільки сина?

— Він не річ, яку можна забрати після тесту.

— Я розумію.

— Поки що не впевнена.

Я хотіла піти. Марина не відводила погляду, і я залишилася на місці.

— Учора я поховала матір, — сказала я. — Позавчора дізналася, що син живий. Дозвольте мені хоча б кілька днів говорити неправильно.

Вона зняла окуляри.

— Добре. Але діяти будемо правильно.

Ми почали з пологового будинку. Стару двоповерхову будівлю закрили десять років тому, відділення перевели до міського перинатального центру. Частину приміщень займала амбулаторія, решта стояла порожня.

У приймальні нового центру Марина показала адвокатський запит і копію моєї виписки. Працівниця архіву прочитала дату й похитала головою.

— Старі журнали зберігаються в міському архіві. Індивідуальні картки могли списати після встановленого строку.

— А журнали пологів? — запитала Марина.

— Мають бути. Але була передача, частину коробок залило, коли прорвало трубу.

— Подайте офіційну відповідь, що саме передано й що втрачено.

Жінка записала номер запиту. Я стояла поруч, стискаючи копію довідки.

— Ви працювали тут тоді? — запитала я.

— Ні. Я ще навчалася.

— А хтось зі старих працівників лишився?

— Запитайте у відділі кадрів. Але вони не зобов'язані обговорювати пацієнтів.

У коридорі повз нас пройшла вагітна жінка з чоловіком. Він ніс її пальто й пакет із пляшкою води. Я відвернулася.

Коли мені було вісімнадцять, Максим не зайшов далі приймального відділення. Мати не дозволила. Він чекав під вікнами до ночі, а потім батько наказав йому піти. Я дізналася про це через кілька тижнів від подруги, але тоді вже вірила, що Максим утік після смерті дитини.

— Вам треба вийти? — запитала Марина.

— Ні.

Ми подали запити й поїхали до відділу реєстрації. Там з'ясувалося, що смерть мого сина ніколи офіційно не реєстрували.

— Для дитини, яка померла в перші дні, мав бути лікарський документ, — пояснила працівниця. — Але без повних даних я не можу стверджувати, що запису немає. Можливо, реєстрацію проводили за іншим місцем.

— У мене не було іншого місця, — відповіла я.

— Вам видавали свідоцтво?

— Ні. Лікар сказав, що цим займається лікарня.

— А довідку про поховання?

— Теж ні.

Вона подивилася на мене вже не як на відвідувачку, котра не розібралася в документах.

— Зверніться із заявою до поліції, — сказала тихіше. — Ми відповімо на офіційний запит.

Я вийшла на вулицю й сіла на лавку. Навколо ходили люди з папками, хтось сперечався телефоном, біля входу плакала дитина. Звичайний робочий день. Для мене за одну годину остаточно перестала існувати смерть, з якою я прожила половину життя.

— Я хочу поїхати на кладовище, — сказала я.

— Навіщо?

— Перевірити поховання.

— Ви самі казали, що табличка символічна.

— Мама запевняла, що лікарня поховала дітей на загальній ділянці. Я обрала місце біля бабусі, бо не знала справжнього. Хочу дізнатися, чи в той день узагалі ховали немовля.

Адміністрація кладовища зберігала старі книги в металевій шафі. Працівник довго гортав сторінки за жовтень, водив пальцем по рядках і двічі перепитував дату.

— Від лікарні того тижня було одне поховання, — сказав він. — Але це дорослий чоловік без родичів. Немовлят немає.

— Могли поховати без запису?

— Двадцять чотири роки тому порядок був гірший, ніж зараз. Але місце все одно хтось мав виділити. Якщо загальне поховання проводила лікарня, залишився б акт.

— А якщо тіло передали іншій установі?

— Тоді шукайте там.

Марина попросила копію сторінки й офіційну довідку. Працівник пообіцяв підготувати за тиждень.

Я пішла до бабусиної могили. Табличка лежала в багажнику моєї машини, загорнута в старий рушник. На землі залишилася вузька ямка від металевого кілка.

Двадцять чотири роки я приходила сюди третього жовтня. Спочатку сама. Потім із чоловіком, поки він не сказав, що не може кожен рік проживати день, якого не пам'ятає. Після розлучення знову сама. Мати іноді стояла поруч і клала білі хризантеми.