Розділ 2. Похорон без відповідей

Наступного ранку батько запитав, скільки людей запрошувати на поминки.

Він стояв біля кухонного столу з аркушем у клітинку й записував імена родичів. Почерк залишався рівним. Навпроти кожного прізвища він ставив кількість людей, ніби готував список пасажирів, а не прощання з дружиною.

— Двадцять п'ять вистачить? — запитав він.

Я дивилася на шухляду, де мати зберігала нитки.

— Олено?

— Не знаю.

— Твоя директорка прийде?

— Не знаю.

— Треба знати. У кафе питають точну кількість.

— Замов на тридцять.

— Зайві порції теж коштують грошей.

Я перевела погляд на нього.

— Тебе це зараз турбує?

— Мене турбує, щоб усе було нормально.

— Нормально вже не буде.

Батько відклав ручку.

— Не починай.

— Мама вкрала мою дитину, а ти їй допоміг. Коли мені починати цю розмову, щоб не зіпсувати тобі день?

— Раїсу ще не поховали.

— Це вона вирішила зізнатися перед смертю. Не я обрала час.

— Вона була під сильними ліками.

— А ти вчора підтвердив кожне її слово.

— Я сказав, що дав гроші. Не знаю, що відбулося потім.

— Ти жодного разу не поцікавився?

— Раїса показала папери. Сказала, що хлопчика всиновили.

— Які папери?

Батько знову взяв ручку.

— Не пам'ятаю.

— Ти пам'ятаєш, скільки порцій салату треба замовити на четвер, але забув документи про викрадення онука?

— Минуло двадцять чотири роки.

Я підвелася й підійшла до шафи. У верхній шухляді лежали котушки ниток, старі ножиці, сантиметрова стрічка й коробка з ґудзиками. Ключа не було.

— Що ти шукаєш?

— Мама сказала про ключ від банківської скриньки.

— У неї не було скриньки.

Я висипала ґудзики на стіл. Між чорними й білими кружальцями лежав маленький латунний ключ із пластиковою биркою. На ній синім маркером був написаний номер 317.

Батько зблід.

— Від якого він банку? — запитала я.

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що скриньки не існує.

— Я не знав.

— Ти жив із нею сорок шість років.

— І це не означає, що вона розповідала мені все.

Я стиснула ключ у долоні.

— Зручно. Усе зробила вона, а ти лише давав гроші й мовчав.

— Я не забирав дитину.

— Ти забрав у мене правду.

Батько зім'яв аркуш зі списком, розгладив його й знову поклав на стіл.

— Сьогодні треба забрати довідку з лікарні, домовитися з кладовищем і вибрати труну. Можемо хоча б до похорону не влаштовувати допит?

— Ні.

— Тоді роби все сама.

Він вийшов із кухні. За хвилину грюкнули вхідні двері.

Я лишилася в квартирі, де виросла. На холодильнику висів календар із позначеними датами материних обстежень. У вазі на столі стояли яблука, куплені до її останньої госпіталізації. Вона планувала повернутися додому, хоча лікар прямо сказав, що цього не станеться.

Телефон задзвонив. Директорка школи Алла Сергіївна говорила обережно, ніби кожне слово могло мене зачепити.

— Ми всі співчуваємо. Не думайте про роботу, беріть стільки днів, скільки потрібно.

— Дякую.

— Може, вам допомогти з організацією?

— Уже все робимо.

Я почула свій звичний голос — спокійний і ввічливий. Учора цим голосом пояснювала батькам другокласника, чому школа не може відпустити його з незнайомою людиною. За правилами потрібно було перевірити документи, зателефонувати матері й записати, хто забрав дитину.

Мого сина віддали чужим людям без жодного мого слова.

— Олено, ви тут? — запитала директорка.

— Так. Вибачте.

— Я прийду попрощатися. Напишіть час.

Після розмови я зателефонувала до трьох банків, у яких мати могла мати рахунок. У перших двох відмовилися надавати інформацію телефоном. У третьому працівниця вислухала номер бирки й попросила прийти зі свідоцтвом про смерть та документами про спадщину.

— Я донька. У мене є ключ.

— Самого ключа недостатньо.

— Мені треба лише дізнатися, чи це ваша скринька.

— Таку інформацію ми не повідомляємо стороннім особам.

— Власниця померла вчора.

Жінка зробила паузу.

— Прийміть співчуття. Зверніться до відділення з документами. Працівник пояснить порядок доступу.

Я поклала слухавку й подивилася на ключ. Мати не просто зберігала його. Вона сховала його там, де батько ніколи нічого не шукав. Він умів пришити ґудзик, але завжди купував нову сорочку або чекав, доки це зробить вона.

До обіду я забрала лікарняну довідку й зустрілася з працівником похоронної служби. Він показував труни на планшеті, називав ціни й пояснював різницю між тканинами. Я вибрала найпростішу світлу. Мати колись казала, що не любить темного дерева, бо воно робить кімнату меншою. Не знала, чи це стосувалося трун, але інших орієнтирів не мала.

Батько повернувся ввечері. Приніс пакет із продуктами й пачку паперових серветок.

— У кафе домовився на тридцять дві людини, — повідомив він. — Твоя тітка Віра приїде з чоловіком.

— Добре.

— Знайшла банк?

— Можливо.

— Коли підеш?

— Після похорону.

Він поставив продукти на стіл.

— Я піду з тобою.

— Не підеш.

— У скриньці можуть бути сімейні документи.

— Мама залишила ключ мені.

— Вона сказала це при свідках?

— Ти хочеш судитися за нього?

— Я хочу, щоб ти не наробила дурниць через слова помираючої людини.

— Я вже знайшла Артема Левицького.

Батько повільно сів.

— Де?

— Він працює парамедиком у Черкасах.

— Це може бути інша людина.

— Може.

— Не лізь до нього, поки не матимеш доказів.

— Ти хвилюєшся за нього чи за себе?

— За всіх. У хлопця є родина. Ти з'явишся й скажеш, що його життя побудоване на злочині. Що він має робити з цією правдою?

— Це вирішить він.